Перетворюємо списки на діалоги

Маю подарунок для редакторів.

Кажуть, що деякі автори часто присилають текст, де діалог зроблено маркованим списком. Перетворити такий список у нормальний текст і розставити тире — та ще морока. Але я маю рішення — макрос для візуал бейсіка у ворді. Ну, і заразом чистимо пробіли та наводимо лад із рисками та тире.

1. Відкрийте документ з маркованими списками з діалогами у Microsoft Word.
2. Відкрийте Visual Basic Editor. «Alt» + «F11» або так:
   
3. У Visual Basic Editor виберіть Normal у списку проектів (Project) в лівій частині екрана.
   
4. Вставте код у вікно коду макросу:
   

   Sub ConvertDialogListsToText(dashesArray As Variant)
       Dim para As Paragraph
       Dim i As Long
       
       ' Loop through each paragraph in the document
       For i = ActiveDocument.Paragraphs.Count To 1 Step -1
           Set para = ActiveDocument.Paragraphs(i)
         
           ' Check if the paragraph is a list item with a dash or hyphen bullet
           If (para.range.ListFormat.listType = wdListBullet Or para.range.ListFormat.listType = wdListOutlineNumbering) _
               And (InStr(1, Join(dashesArray, ""), para.range.ListFormat.ListString) > 0) Then
               
               ' Get the text of the paragraph without the bullet
               para.range.ListFormat.RemoveNumbers
               para.range.Text = ChrW(8212) & " " & Mid(para.range.Text, 1)
           End If
       Next i
   End Sub
   Sub MergeSpaces()
   Application.ScreenUpdating = False
   With ActiveDocument.range
     With .Find
       .ClearFormatting
       .Replacement.ClearFormatting
       .Text = "([^s ])@[^s ]"
       .Replacement.Text = " "
       .Forward = True
       .Format = False
       .wrap = wdFindContinue
       .MatchWildcards = True
       .Execute Replace:=wdReplaceAll
     End With
   End With
   Application.ScreenUpdating = True
   End Sub
   Sub ReplaceDashes(dashesArray As Variant)
    ' Replace dashes and space with en dash and nonbreaking space
       For Each dash In dashesArray
           With ActiveDocument.Content.Find
               .Text = " " & dash
               .Replacement.Text = ChrW(160) & ChrW(8212)
               .Forward = True
               .wrap = wdFindStop
               .Execute Replace:=wdReplaceAll
           End With
           With ActiveDocument.Content.Find
               .Text = dash & " "
               .Replacement.Text = ChrW(8212) & " "
               .Forward = True
               .wrap = wdFindStop
               .Execute Replace:=wdReplaceAll
           End With
       Next dash
   End Sub
   Sub RightTrim()
       With ActiveDocument.Content.Find
           .Text = " ^p"
           .Replacement.Text = "^p"
           .Forward = True
           .wrap = wdFindStop
           .Format = False
           .MatchCase = False
           .MatchWholeWord = False
           .MatchWildcards = False
           .MatchSoundsLike = False
           .MatchAllWordForms = False
           .Execute Replace:=wdReplaceAll
       End With
   End Sub
   Sub LeftTrim()
        With ActiveDocument.Content.Find
           .Text = "^p "
           .Replacement.Text = "^p"
           .Forward = True
           .wrap = wdFindStop
           .Format = False
           .MatchCase = False
           .MatchWholeWord = False
           .MatchWildcards = False
           .MatchSoundsLike = False
           .MatchAllWordForms = False
           .Execute Replace:=wdReplaceAll
       End With
   End Sub
   Sub RemoveFirstSpace()
       Dim firstChar As range
       Set firstChar = ActiveDocument.range.Characters(1)
       If firstChar.Text = " " Then
           firstChar.Delete
       End If
   End Sub
   Sub ClearDoc()
       Dim dashesArray As Variant
       dashesArray = Array(ChrW(45), ChrW(8212), ChrW(8211), ChrW(8209), ChrW(8209), ChrW(8722), ChrW(8210), ChrW(32), ChrW(8259))
       Call ConvertDialogListsToText(dashesArray)
       Call MergeSpaces
       Call RightTrim
       Call LeftTrim
       Call ReplaceDashes(dashesArray)
       Call RemoveFirstSpace
   End Sub

5. Збережіть макрос.
6. Відкрийте «Макроси» (Macros). «Alt» + «F8» або так:
   
7. Виберіть новий макрос ClearDoc і натисніть Run щоб запустити його.
   
8. Перевірте документ і закиньте донат на ЗСУ.

Користуюючись нагодою, хочу звернути увагу на розкладку з тире, наголосом і ла́пками: розкладка

З Різдвом!

— З Новим Роком! — механік усміхався, чи, радше, шкірився у всі тридцять два.

Йому ніхто не відповів.

— Десять хвилин, сорок три секунди, — сказала я, коли корабель зробив черговий оберт навколо чорної діри.

— З Новим Роком! — знову життєрадісно подав голос механік.

— Я закінчила розрахунки, — науковиця постукала пальцем по екрану. — Якщо в момент від’єднання вага корабля буде перевищувати вагу шлюпки в десять разів, нас може відкинути на відстань достатню для виходу з поля тяжіння чорної діри.

— Більше конкретики, — голос капітана дзвенів сталлю.

— Забагато змінних, шанси трохи вищі за шістдесят відсотків. Чим більша різниця, тим більше шансів.

Капітан поглянув на мене. Я перевірила показники. Похитала головою:

— Нам треба викинути зі шлюпки дві тони, щоби досягнути необхідної ваги.

— З Новим Роком!

— Може, тут його лишимо? — я кивнула на механіка.

— Нікого не лишимо. Викинемо зі шлюпки все зайве та будемо сподіватися на краще.

Я була невпевнена, що гірше — загинути в чорній дірі чи лишатися поряд із божевільним.

Ми викинули все, що змогли, і навіть скинули пальне із маневрових двигунів. Якщо наша гравітаційна катапульта не спрацює, вони однаково не знадобляться.

Коли роботу було завершено, всі зібралися в шлюпці.

— Готові? — капітан обвів нас поглядом.

— Ще одяг, — сказала науковиця. — Кожен грам важливий. Ми або врятуємося голими, такими, як народилися на світ, або не врятуємося взагалі.

Вона розстібнула блискавку комбінезону.

— З Новим Роком, — зареготав механік. — Я був хорошим хлопчиком, тож отримаю подарунки.

Я поглянула на капітана. Той махнув рукою і також розстібнув блискавку.

За кілька хвилин я вже сиділа в пілотському кріслі. Пряжка паска безпеки неприємно холодила живіт. Решта вкладалася в гібернаційні капсули. Після виходу на необхідну траєкторію польоту, туди ляжу і я. Потім лишатиметься лише сподіватися, що шлюпка досягне населеного сектору космосу, що на сигнал SOS хтось прилетить і, що до того часу гібернаторій не вийде з ладу.

— З Новим Роком! — востаннє сказав механік.

Купол над ним опустився.

Кожна камера важила більше ніж пів тони, і за нормальної сили тяжіння, я навіть не зрушила б її з місця. Тут же за допомогою імпровізованих пасків і важелів я витягла зі шлюпки всі три менше ніж за годину.

Наостанок поглянула на механіка зануреного в гібергель. У відображенні помітила, що й досі гола. Так і має бути. Людина народжується голою.

— З Новим Роком? Ні. З Різдвом! Моїм.

Коляда

Я прокидаюся від її кроків.

— Вітаю дідусю, — говорить вона.

— Ти геть посиніла, — відповідаю я. — Холодно?

Вона знизує плечима:

— Зима.

— Мені спекотно, — кажу я. — Не підкидай більше у вогонь.

— В тебе лихоманка, — каже вона, але не підкидає, лише щільніше закутується у ведмежу шкуру.

— Мені вже недовго. Потім тобі не треба буде тут лишатися.

— Не говори так, — заперечує вона, та я не зважаю.

— Підеш на південь, знайдеш собі хорошого чоловіка…

— Я тобі принесла  супу, дідусю, — перебиває вона і я замовкаю. — Поїж поки гарячий.

— Мені б чогось холодного.

Поки вона насипає в миску вариво, я пробую підвестися й усістися зручніше. Суглоби майже не гнуться. Беру її маленькі, як у немовляти, ручки, що звисають з-під шкури та міцно стискаю.

— Коли тебе через них покинули в лісі, я так само тебе годував. Ти отакенька тоді була.

Я відпускаю її руки та показую якою саме. На очі мені набігають сльози і я тихцем їх змахую. Вона обіймає мене й довго-довго не відпускає.

— Якби не ти, дідусю, я би пропала, — зрештою каже вона, а тоді підводиться й подає миску із супом. Там плаває перерубана кістка та корінці. Вона хороша дівчина, яка знає, що любить  її дідусь. Стане комусь хорошою дружиною.

— Він був поганим, — говорить вона, поки я їм. — Влітку бачила, як укинув у річку щеня, що теж народилося шестилапим. А якось намагався вкрасти в мене гребінь.

Я киваю та висмоктую із кістки мозок. Посинілою від холоду рукою вона змахує краплі з моєї сивої бороди.

— Я сподівалася зловити зайця, та останніми днями всі мої пастки виявлялися пустими. А вчора побачила, як він обкрадав сильця.

— Ти все зробила як слід, — я не питаю; я знаю, бо ж сам її учив.

Тепер киває вона:

— Розвісила його нутрощі по всій ялинці — куди змогла дотягнутися. Ці дурні вважатимуть, що то духи лісу покарали малого.

Мені спадає одна думка. Кажу:

— Коли я піду…

Вона хоче перебити, та я не даю.

— Коли я піду, витягни мене надвір. А коли тіло скує мороз, постав мене десь на видноті.

— Ти станеш духом лісу, дідусю, духом морозу, — здогадується вона. — Вони будуть боятися тебе.

Киваю.

— А потім іди на південь.

Вона притискається до мене синьою щокою і я відчуваю, як по шиї котяться її гарячі сльози.

— Онучко, — гладжу її волосся. — Коляда, моя Калі.

Ма-ам

— Ма-ам!

Я вирішив, що сьогодні маю приготувати святковий обід. Особливий день — особлива страва. От тільки ще не визначився, що саме це буде.

— Що порадиш приготувати?

Із запропонованих рецептів я відібрав кілька схожих і вирішив, що остаточно визначуся в процесі. Перше, що мені знадобиться, це м’ясо. Тож я спустився на харчовий рівень і огледів тварин. Корова ще не досить обросла плоттю після моїх минулих кулінарних експериментів і подекуди проміж блідо-рожевими волокнами проглядав титановий каркас. На баранину в мене були інші плани, а от свиня являла собою акуратний світло-червоний куб м’яса із білими прожилками жиру. Так чи інак — її треба було утилізувати. Я перевірив показники гормонів, кислотно-лужний баланс і зрізав по кілька сантиметрів із кожного боку.

Відправивши м’ясо на кухню, попрямував до біореплікаторів, що вирощували овочі. Пройшов уздовж яскравих кубів баклажанів і перцю та зупинився біля буряка. На відміну від інших овочів, реплікатор буряка в мене був лише один, бо користувався ним я рідко. І тепер він був уже не акуратним кубом, а, радше, кулею, наближаючись до своєї давньої форми.

— Ма-ам, — сказав я. — Гадаю, я визначився із рецептом.

Крім буряка я зрізав ще кілька скибок томату, картоплі, моркви та цибулі й відправив їх на кухню услід за м’ясом. Однак коли підійшов до реплікаторів із капустою — виявив, що всі вони виведені з ладу.

— Ма-ам, проведи діагностику капусти.

— Механічне пошкодження силового кабелю на шостому технічному рівні, — пролунав голос із динаміків.

— Це вже вкотре за цей місяць?

— Вчетверте.

— Минулого разу постраждали злакові. Відправ туди дронів, але нехай лише все полагодять і нічого не прибирають. Я сам хочу визначити джерело проблем.

Коли я прибув до місця поломки, її вже було усунуто. Прибиральник стояв біля купки сміття, що складалася переважно з дротів і шматочків ізоляції. Я підняв пошкоджений шматок силового кабелю, повертів його в руках і кинув на підлогу.

— Миші. Чи якісь інші гризуни.

На підтвердження моїх слів із вентиляції показалася сіренька мишка. Вона сиділа на краю отвору та водила носиком туди-сюди, намагаючись знайти собі якусь поживу. Я підніс до неї руку й вона, обнюхавши її, безстрашно перебралася мені на долоню. Я погладив сіре створіння й сказав:

— Ма-ам, ізолюй за мною весь рівень і стерилізуй його. Потім відправ прибиральників і встанови лазерні решітки в повітроводах.

На кухні я пустив мишку на стіл, де вже лежали м’ясо й овочі. Кілька хвилин спостерігав, як вона вагається, з чого почати трапезу. Відкусивши від усього потроху, мишка, зрештою, заходилася гризти буряк.

— Що ж, якщо тобі він до вподоби, гадаю, ми подружимося, — сказав я. — От тільки компанії тобі бракуватиме.

Відрізав їй ще потрохи від кожного шматка та накрив великою прозорою мискою.

— Нікуди не йди, я скоро повернуся.

Я сходив у майстерню й запустив принтер на друк клітки. Мені все ще була потрібна капуста, тож доведеться за нею вийти і хтозна, коли повернуся. А миші під мискою повітря може не вистачити.

— Ма-ам, яка ситуація назовні?

— Полярний день, температура плюс дев’ятнадцять градусів.

Я повернувся до екрану на стіні.

— Покажи де найближче я можу знайти білокачанну капусту.

Переді мною з’явилася мапа полярного архіпелагу й почала віддалятися, доки серед океану не показалися ще кілька островів і край материка. Навколо трьох місць блимали жовті трикутники.

— Найближчі визначені людські поселення із розвинутим землеробством. Наразі наявність білокачанної капусти підтверджено лише в одному із цих місць.

Один трикутник змінив колір на зелений. Я присвиснув — майже на сороковій паралелі — як же вони там виживають. Там я ще не бував, не мав нагоди.

— Розвідка інших двох поселень займе орієнтовно до чотирьох годин. Мені відправити розвідників?

— Так, відправ, будь ласка. З’ясуємо на майбутнє, що там. — Я поглянув на самотню мишку під мискою. — І підготуй мені транспорт зі стандартним супроводом — два боти, два дрони.

У мене виникла ідея, як цією нагодою вийти назовні, можна скористатися. Гуляти, так гуляти. Поки я вдягався, з майстерні доставили готову клітку. Я пересадив туди мишу й пішов у ангар.

— Ма-ам, збережи продукти до мого повернення, зроби сметану та підготуй запас про всяк випадок.

Коли я запустив пропелери конвертоплана, купол наді мною розділився надвоє. За хвилину половинки даху роз’їхалися і я піднявся в небо.

Проклавши курс до острова, де мала бути капуста, я віддав керування автопілоту. Розглядати пейзаж унизу було цікавіше, ніж керувати польотом. Під нами зеленів найбільший острів Антарктиди, що так і не отримав власної назви. Коли льодовики розтанули й колишній континент перетворився на архіпелаг, людству було не до назв.

— Ма-ам, чи були за останній час якісь вторгнення?

— За останній рік зареєстровано 5 вторгнень на західні острови та два на східні. Ворожий десант знищено, їхнє переміщення ретроспективно відслідковано. Проведено каральні операції.

— Втрати?

— Десант — сто відсотків, поселення, що його відправили — від тридцяти до п’ятидесяти…

— Наші втрати?

— Три дрони, один бот.

Я посміхнувся. Усе ж, що-що, а воювати вона вміла. Власне, її найпершим призначенням була саме війна. Це потім я вже додав решту функцій.

— Розбуди мене, коли будемо на підльоті, — сказав я і відключився.

— Прибуття за п’ять хвилин, — голос автопілота м’яко повернув мене до реальності.

Я розплющив очі.

— Покажи місце прибуття.

На екрані з’явився острів знятий супутником з орбіти. Майже весь укритий зеленню. Поселення на березі — низенькі, напівутоплені в землю хатки вкриті соломою. Стежки повз них сходяться в одне місце. Імовірно це їхня центральна площа чи місце зібрання, чи й те й інше водночас.

— То в них тут ціле місто. Чого ж вони живуть у землянках, якщо такі цивілізовані.

— Імовірно заради термоізоляції. Згідно з моїми даними, температура влітку тут сягає п’ятидесяти градусів. Саме звідси відбувалися експедиції на східні острови.

Це означало, що саме тут за останній рік проходили дві каральні операції.

— Ма-ам, ти впевнена, що тут є капуста? Не бачу полів.

— Вирощування продуктів відбувається під землею. Під час останньої операції виявлено щонайменше три такі плантації.

Ми саме підлетіли до острова та зависли над ним. Тож я вивів на екран зображення з камер конвертоплана.

— Ага, бачу, як виявлено.

Картинка з камер майже не відрізнялася від картинки із супутника лише в одному місці темніла чорна пляма провалля.

— Глибоко вони ховалися?

— Десять метрів.

Я пошкодував, що вдома не розпитав про це місце докладніше. Люди, що вирощують овочі на глибині десяти метрів під землею можуть бути небезпечні. По собі знаю. Крім того, я планував зірвати капустину на полі, а не лізти за нею під землю.

— Саджай нас на площі.

Я увімкнув щит і взяв тризубець. Подивимося що тут і до чого.

Щойно задня стінка конвертоплана опустилася, перетворившись на рампу, мене обдало хвилею спеки. Разом із нею прийшов солоний запах океану. Я подумки відзначив, що на майбутнє варто ще й пору року уточнювати, перш ніж забиратися так далеко до екватора. Порадів, що обмежився мінімальною кількістю одягу. Селище зустріло мертвою тишею. Не те, щоб я розраховував на шикарний прийом, та в інших місцях завжди було з ким поговорити.

— Агов!? — гукнув я.

Ніхто не відповів.

— Я прийшов із миром!

Знову тиша.

— Ма-ам, якою мовою вони тут говорять? Вони мене зрозуміють?

Від одного з дронів пролунав голос:

— Мовний конструкт порівняно молодий, зі складною граматикою характерною для малих племен. Однак включає в себе слова із кількох давніх мов…

Промову дрона обірвала сітка, що впала на нього невідомо звідки. Миттєво два боти укрили мене своїми щитами. Дрон, що залишився піднявся вище та заклав крутий віраж у пошуках нападників.

— Не стріляти, — наказав я та піднявши руки обійшов ботів. — Мир! Друг! Капуста!

Ніхто не відповів, але більше нічого й не прилетіло. Я повільно, не опускаючи рук, повернувся навколо своєї осі й стиха спитав:

— Вони розуміють слово «капуста»?

— Я вирахувала траєкторію пострілу, — повернув до мене голову один із ботів. — Готова нанести ракетний удар.

На підтвердження цих слів на даху конвертоплана піднялася та розвернулася в бік селища ракетна установка.

— Не варто, — я помітив якийсь рух за однією з хатин і гукнув туди. — Капуста! Друг!

З-поза землянок почали виходити тубільці. Майже голі, лише на стегнах пояси з листя чи шкіри. У жінок також прикриті груди. Всі, як один, бронзовошкірі та сильні на вигляд. Не схоже, щоби вони тут голодували. Такі дійсно можуть відправитися за тисячі кілометрів шукати землю богів.

— Ма-ам, покажи їм капусту.

Один із ботів простягнув руку до людей, що підходили й ті на мить відсахнулися. Та коли над його долонею з’явилася голограма — підійшли ближче.

— Капуста, — сказав я, коли один юнак підійшов особливо близько. — Мені капуста.

Я тицьнув пальцем себе в груди. Юнак теж вказав на мене і спитав:

— Капуста?

Я вдав, що беру в бота з руки капустину та повторив:

— Мені капуста.

Потім показав на себе ще раз:

— Друг.

Юнак розвернувся до решти людей і швидко проказав кілька слів. Я вловив щось схоже на «друг». Можливо, ми все ж порозуміємося. За кілька хвилин з’явилася молода жінка із капустиною в руках. Качан був невеличкий і майже білий, що не дивно, якщо його виростили під землею. Я взяв капустину, понюхав, відламав листок і відкусив шматочок.

— Хороша капуста, дякую.

— Хороша капуста, — повторила за мною жінка.

Я показав пальцем на жінку та на юнака:

— Ходімо.

Вони не поворухнулися. Я пішов до конвертоплану, на півдорозі розвернувся та махнув їм ще раз.

— Друг! Ходімо.

Увійшовши всередину, я знову озирнувся. Люди стояли й чекали чогось.

— Друг, — сказав юнак.

— Ма-ам. Ми забираємо цих двох із собою.

Боти рушили до жінки та юнака. Люди закричали та кинулися врозтіч, однак їм годі було змагатися в спритності з ботами, які вже за мить наздогнали свої цілі, повалили на землю та накинули на руки й ноги пластикові петлі. Проте коли вони підняли бранців і понесли їх до конвертоплану в ботів з-за хатин полетіли каміння та стріли. Одному боту в ноги влучили бола́^[1]. Він упав, і чоловік, якого він ніс — скрикнув. Я навів тризуб на те місце де, на мою думку, ховався нападник, і натиснув на спуск. Заряд плазми влучив у халупу і її відразу охопив вогонь. Почулися крики жаху та болю. Поки бот підводився та заносив бранця в конвертоплан, я зробив іще кілька пострілів.

— Ма-ам, піднімай нас, — сказав я та відступив у глиб салону.

Гвинти на крилах розкрутилися, вхід зачинився й апарат почав підніматися.

— Друг, друг, — плакала на підлозі жінка.

Чоловік стогнав від болю — по його руках текла кров. Я наказав ботам і дрону, що лишився зайняти свої місця та сів у пілотське крісло. Конвертоплан перейшов у режим горизонтального польоту й почав прискорюватися. Жінка скрикнула й заторохкотіла щось своєю мовою. Чоловік закричав. Під нами розлігся океан. На екрані кругового огляду, я дивився, як острів стрімко зменшується та зникає позаду.

— Ма-ам… — сказав я, проте закінчити речення не встиг.

Щось гостре увійшло мені в спину, проскреготіло по хребцях та грудині, пробило легені. Я опустив погляд. Із грудей стирчали вістря тризуба. Над вухом я розібрав слова бранця:

— Капуста, друг, капуста.

Я помер.

Я розплющив очі й скляні вигнуті двері переді мною ковзнули убік. Ступив на підлогу та відчув, як ворсинки покриття лоскочуть підошви. Увімкнувся теплий обдув і я кілька хвилин стояв нерухомо поки пренатальні води випаровувалися з моєї шкіри.

Увійшовши в залу, я сказав:

— Ма-ам, покажи мені, що там сталося. Чому знадобився запас?

Екран на стіні засвітився. Я побачив салон конвертоплану, себе в кріслі пілота, бранців на підлозі — чоловіка та жінку. Жінка лежала нерухомо, а чоловік викручувався вужем. Кров із рани на руці стікала на пластикову петлю, що стягувала його руки. Мені здалося, що я побачив, як разом із пластиковими наручниками з його руки сповзає шматок шкіри.

Чоловік дотягнувся до тризуба на стіні і його вістряком розрізав пута на ногах. Потім підійшов до мене, що сидів у кріслі пілота й устромив тризуб мені в спину. Кров із його руки вже не капала, а бігла на підлогу цівкою. Чоловік похилився й упав. Моя блакитна кров змішалася з його червоною.

— Ма-ам, покажи, що там зараз.

Картинка сіпнулася, та майже не змінилася. Чоловік так само лежав біля пілотського крісла, тільки  крові натекло більше. Жінка ледь помітно змінила положення.

— Ма-ам, за скільки прибуття?

— Дві години, двадцять сім хвилин.

— Час варити бульйон.

Я порізав м’ясо та поставив його варитися. Поки знімав піну  — дивився на жінку в конвертоплані. Трохи хвилювався за неї. Порізав трохи овочів і також позакидав у воду. Посолив і вкинув кілька гранул перцю.

— Ма-ам, увімкни їй там яку-небудь заспокійливу музику.

Я поставив запікатися буряк, непоспіхом порізав та обсмажив моркву й цибулю. Перетер томат, дав стекти зайвій рідині та закинув до овочів тушкуватися. Посолив. З динаміків пролунало:

— Прибуття за п’ять хвилин.

Я піднявся в ангар саме вчасно, щоби побачити, як опускається конвертоплан. Його задня частина відчинилася. Завантажилися спогади моєї подорожі. Жінка розплющила очі й скрикнула, коли побачила, як я увійшов у салон. Я підняв тризуб і поставив його на місце, узяв капустину та вийшов.

— Ма-ам, прибери тут усе. Жінку помий і приведи в їдальню.

На кухні я вимив і нашаткував капусту, нарізав картоплю та закинув їх до м’яса. Дістав печений буряк, натер і також укинув до м’яса разом із морквою та цибулею. Додав спецій.

Коли я саме закінчив розкладати прибори двері кімнати ковзнули вбік, впускаючи двох ботів, що привели жінку. На ній уже не було недолугого листя. Її шкіра була чиста, а волосся розчесане. На зап’ястях і литках синіли сліди від пут. Однак погляд лишався злим і настороженим.

— Прошу, сідай, — я показав на стілець.

Боти посадили жінку на нього та застібнули навколо зап’ясть паски-липучки. Вона підібгала ноги та боязко зіщулилася. Я сів навпроти й сказав.

— Сьогодні виповнюється рівно п’ятсот років, як я переніс себе в це тіло. Не конкретно в це, звичайно. В таке.

Я взяв ложку та розмішав сметану в тарілці.

— Тож я вирішив влаштувати святкову вечерю. Не тільки для себе.

Я виловив шматочок картоплі й простягнув його мишці в клітці посеред столу. Та заходилася його гризти притримуючи лапками.

— Вас мало би бути двоє, та, нажаль, твій друг стік кров’ю перш ніж ви долетіли.

Я набрав ложку борщу й відправив її до рота. Заплющив очі. Відчув солодкість буряку, кислоту томату, гармонію овочів і м’яса, яку відтіняв молочний смак сметани.

— Тобі варто це спробувати, — сказав я, коли розплющив очі. — Це, мабуть, найкраще, що винайшло людство. Крім технології переносу свідомості.

Один із ботів звільнив праву руку жінки. Вона відразу ж прикрила нею груди. Я розсміявся.

— Тут тобі нічого не загрожує, не переживай.

Я кивнув на її тарілку:

— Їж.

І сам з’їв ще одну ложку борщу, показуючи приклад. Жінка нахилилася над тарілкою, обережно її понюхала та боязко покосилося на ботів.

— Ма-ам, прибери ботів, будь ласка. Гадаю в нас тут не буде проблем.

Боти вийшли й жінка, поглянувши на мене невміло взяла ложку й зачерпнула з тарілки. Знову понюхала й обережно пригубила. Узяла ще одну, а потім впустила ложку на підлогу, схопила миску й почала їсти прямо з неї.

— Взагалі-то до борщу потрібен ще часник, та на превеликий жаль, я його не зберіг і не зміг відшукати. Однак бачу, що тобі й так подобається.

Я дістав ще один шматок картоплі та згодував його мишці. Жінка допила рідину, поставила тарілку на стіл, звільнила другу руку й заходилася пальцями вигрібати гущу.

— Мені їжа, як така, непотрібна, та я все ж час від часу тішу себе чимось смачненьким.

Коли я підвівся з-за столу, жінка знову зіщулилася, обхопивши тарілку обома руками. Я відчинив клітку й дістав мишку.

— Нажаль мені довелося вбити всіх її родичів. Тож я подумав, що ви… ти, могла би скласти їй компанію.

Я простягнув мишку жінці, та вона лише сильніше стисла тарілку. Кісточки її пальців побіліли.

— Ви могли би жити тут, зі мною.

Жінка дивилася на мене великими настороженими очима. Не дочекавшись жодної реакції, я розвернувся та попрямував до свого стільця. Почувши якийсь звук позаду себе, озирнувся. Миска вдарила мене в скроню. Я заточився й упав на коліна. Жінка застрибнула мені на спину, звалила на підлогу й, схопивши за волосся, заходилася бити головою об кахлі. Я підвівся і спробував скинути її із себе, але вона увіп’ялася мені пальцями в обличчя та зубами в шию. На стіл бризнула блакитна кров. Ноги підкосилися, я знову опинився на підлозі. Жінка схопила черепок від миски й увігнала його мені в шию. Раз. Другий. Третій.

— Ма-ам! Стерилізуй тут усе. Ма-ам!

Я почув звук дверей, що ковзнули зачиняючи кімнату й покинув тіло.

Мене оточувала пітьма. Запасне тіло не було готове і я опинився у віртуальній реальності створеній на мейнфремі бункера саме для таких випадків. Позбавлений тіла та можливості прямо впливати на реальний світ я почувався слабким і беззахисним. Бажаючи переконатися в тому, що дикунка мертва, я підключився до камери кімнати. Вона була жива. Обома руками жінка тримала стулку дверей і ногами впиралися в стіну, намагаючись їх відкрити. Двері повільно піддавалися.

— Чому двері не зачинилися? Чому кімнату не простерилізовано.

Перш ніж я отримав відповідь від системи безпеки, я побачив причину сам. У пазу якими ковзали двері, між ними та рамою, лежало понівечене сіре тільце мишки.

Жінка нарешті змогла прочинити двері настільки щоби змогти вийти з кімнати. Я переключився на камеру в коридорі. Раптом жінка подивилася просто на неї. Простягнувши до камери руку вона підстрибнула й зображення зникло. Я знову опинився в пітьмі.

— Ма-ам…

^[1] Бола́, бола́с — метальна зброя, яка складається з ременя або декількох ременів, до кінців яких прив'язані кам'яні кульки. Бола́ не стільки вражають тварину, скільки захоплюють, заважаючи втікати та спутуючи ноги.

Люди Білого Короля

Коли учень шамана Пташина Лапа приніс вчителю звістку, про те, що в савані упав Листок зі Дерева, той відразу наказав йому покликати головного мисливця — Орлину Хмару. Мисливець повернувся в селище лише коли сонце вже хилилося до заходу, проте отримавши звістку про Листок, благоговійно опустився на коліна, випростав руки до Світового Дерева, що тягнулося до самого неба та вклонився йому торкнувшись лобом землі. Підвівшись, він одразу попрямував за хлопцем до хижі Чорного Неба.

Шаман сидів назовні задерши голову, ніби вдивляючись більмами очей у вечірнє, вже темне на сході та помаранчеве на заході небо, яке для нього завжди лишалося чорним.

— Довго ж ти шукав його, — суворо озвався старий до Пташиної Лапи. — Знову до Білої Квітки бігав?

— Не свари, учня, — вступився за того мисливець. — Я був на полюванні й він привів мене щойно я повернувся. Я навіть води не встиг випити.

Чорне Небо мовчки простягнув Орлиній Хмарі гарбуз-горлянку з водою. Той напився й передав його хлопцю. Пташина Лапа допив воду притримуючи гарбуз культею та хотів був піти до криниці, наповнити гарбуз знову, але шаман спинив його.

— Тобі варто послухати нас, хлопче.

Повернувши сліпе бліде обличчя до Орлиної Хмари старий продовжив:

— Зі Світового Дерева упав Листок. Накажи жінкам наповнити водою найбільші ночви які є. Візьми кількох найсильніших чоловіків, рушай до Листка та принеси того, хто спустився на ньому.

— Ти думаєш?..

— Я сподіваюсь, що це Білий Король шле нам звістку, проте це також може бути й Коричневий Демон. Прислужники Демона також будуть шукати Листок, але вони бояться пустелі, тож будуть чекати до ранку. Тому ви маєте рушати зараз.

Орлина Хмара зітхнув і шаман вловив у його зітханні невдоволення.

— Коли Білий Король повернеться, він спитає: «Де мої посланці? Чи боронили ви їх?»

— І я відповім, що боронив, — зітхнувши відказав мисливець і устав.

— Накинь щось на плечі. — сказав він хлопцю. — Вночі в савані холодно.

Мовою, якою в селищі говорили лише вони двоє Чорне Небо розказав хлопцеві, що той має взяти з собою. За кілька хвилин Пташина Лапа зібрав усе необхідне та вийшов з хижі.

— Якщо людина, яку ви знайдете, не зрозуміє мову шаманів… — Чорне Небо простягнув хлопцеві ножа.

Той повісив його собі на шию та зітхнув.

— Я знаю.

— Так треба, — сказав Чорне Небо. — Ми бережемо цих людей від демонопоклонників.

Перш ніж піти до криниці, де мали зібратися чоловіки, що рушали шукати Листок Світового Дерева, Пташина Лапа попрямував до хижі Білої Квітки. Ставши за хижою він засвистів сорокопудом, що було їхнім із Квіткою умовим сигналом. Та замість дівчини з’явився її батько — найбільший і найсильніший мисливець племені — Слонячий Бивень. Це ім’я він отримав за те, що його шкіра була білою, навіть білішою ніж у Пташиної Лапи та Чорного Неба. Біліше була тільки шкіра його доньки.

— Може з тебе й буде колись путній шаман, але свистіти ти так і не навчився, хлопче, — сказав чоловік.

У руках він тримав кілька дротиків і лук. На плечі накинув каросс зі шкури антилопи.

— Не баріться тут, — кинув мисливець і пішов.

— Ти сказала батькові про нас? — спитав Пташина Лапа, коли з хижі вийшла Біла Квітка.

— Він сам здогадався, — відповіла дівчина. — сказав, що наші діти напевне будуть взагалі прозорі.

Вона поклала руку на груди хлопцю й навіть на його світлій шкірі та виділялася білістю. Пташина Лапа накрив її своєю.

— Я іду з мисливцями шукати Листок.

— Я знаю, батько мені сказав.

— Коли ми повернемося, я скажу, що хочу взяти тебе за дружину.

Дівчина кивнула.

— Я хотіла тобі подарувати це пізніше, коли прийде сезон дощів, але… — вона вдягнула йому на культю шкіряний мішечок і перев’язала строкатим шнурком. — Так рука не буде мерзнути вночі.

— Рука? — хлопець сумно посміхнувся. — Лапа!

— Моя лапа, — дівчина поцілувала його в щоку. — Повертайся швидше!

Коли Пташина Лапа прийшов до криниці, там Крім Орлиної Хмари та Слонячого Бивня було ще четверо чоловіків. Усі вони з його появою розсміялися та почали ляскати білого велетня по плечах. Здогадуючись, що могло стати причиною веселощів хлопець теж засміявся. Так, сміючись, жартуючи та намагаючись не думати про прислужників Демона вони відправились у нічну савану.

Небо на сході вже посвітлішало, коли мисливці вийшли до Про́клятого Шляху.

— Якби ми прийшли сюди вдень, — сказав Слонячий Бивень Пташиній Лапі. — Ти відчув би як смердить зад  Коричневого Демона.

— Якось розкажеш, коли ти це нюхав його зад, — відказав замість хлопця Орлина Хмара.

Усі розсміялися та заходилися збирати гілки та траву.

— Нащо це, — поцікавився Пташина Лапа.

— Якщо торкнутися про́клятої дороги вдень, вона лишить на шкірі чорні смердючі плями, — відповів мисливець. — Зараз ніч, та я однаково не хочу ризикувати накликати на нас прокляття.

Зробивши з трави та гілок настил, мисливці перейшли ним на інший бік і майже одразу побачили вдалині Листок.

Пташина Лапа одразу зрозумів, що це саме те, що вони шукали, хоча Листок Світового Дерева не був схожий на звичайні листки. Він був зовсім не зеленим, а натомість блискучим, як той ніж, що висів у хлопця на шиї, і про який він намагався не думати. А ще Листок був величезним. «На ньому могла би уміститися людина», — подумав Пташина Лапа й у ту ж мить Листок розпався надвоє і з однієї з половинок показалася людська рука.

Поверталися в село мисливці, коли сонце вже стояло в зеніті. Слонячий Бивень, що незмінно тримав ноші за один край зрештою згодився перепочити і віддав його двом іншим чоловіка. Його шкіра почервоніла й він накрився плащем із головою, сховавшись від нещадних променів. Ще здалеку Пташина Лапа помітив Чорне Небо, що стояв посеред натовпу.

— Його шкіра біла, як у нас і Бивня з Квіткою, і він просив води мовою шаманів, — схвильовано повідомив хлопець старому.

— Так і має бути, — відповів той. — Він — людина Короля, як і ми.

Чужинця, за наказом шамана поклали в ночви з водою, що стояли в тіні великої акації. Чорне Небо звелів Білій Квітці невідступно бути поряд із ним і по краплі поїти соком із плодів баобаба. Щойно перші краплі соку потрапили тому до рота, як він опритомнів і щось запитав дівчину.

Вона не зрозуміла його, на відміну від Пташиної Лапи, адже чужинець говорив мовою шаманів.

— Хто ви такі та де я?

Відповів йому Чорне небо. Старий сів біля ночов схрестивши ноги й урочисто промовив:

— Вітаю тебе, о хоробрий воїне. Ми вірні піддані Білого Короля. Ті, хто захищають і оберігають його посланців. У нас ти знайдеш прихисток і удосталь води та їжі.

Шаман замовк, а коли чужинець жодним чином не відреагував на його слова, продовжив:

— Мене називають Чорне Небо. Я, як і ти, прибув до цього племені багато років тому, щоби нести йому благу вість про нашого правителя. Назви ж нам своє ім‘я, щоби ми знали як називати тебе.

Поки старий говорив, мало не все плем’я зібралося навколо. Люди не розуміли його, та відчували, що стали свідками значущої події про яку будуть розповідати своїм онукам.

— Молодший механік Ковач. Спустився сюди, щоби підняти кабіну ліфта.

У Пташиної Лапи запаморочилось у голові. Слова чужинця були йому незрозумілі, але те як він вимовляв їх, саме їхнє звучання будили в ньому неясні спогади та збурювали незнайомі до того відчуття. Хлопець розгублено подивився на шамана.

— Дуже довго ми чекали, коли хтось із людей Короля повернеться та очистить землю від демонопоклонників, — сказав Чорне Небо. — Нарешті наші молитви було почути — Король послав тебе.

— Як ми можемо допомогти тобі? — спитав чужинця Пташина Лапа.

— У мене була аптечка, — той спробував підняти руку.

Хлопець розгублено похитав головою показуючи, що не розуміє, про що мова.

— Сумка, сумка із зеленим хрестом.

Серед купи речей чужинця Пташина Лапа знайшов білу коробку, що підпадала під опис. Вона була ніби зроблена із цупкої тканини й на двох її боках було вишито по зеленому хресту.

— Ось вона, — хлопець хотів подати коробку чоловіку, та той лише торкнулася її і коробка відкрилася.

— Червоний ін’єктор, — прошепотів чоловік і побачивши, що хлопець не реагує, додав: — Паличка. Така, — Він широко розвів великий і середній пальці.

Пташина Лапа знайшов серед вмісту коробки предмет, що був схожий за описом на те, що просив чужинець.

Той узяв паличку, підніс до очей, а потім притулив її собі до грудей. Хлопець почув коротке гудіння й чоловік почав легше дихати.

Чорне Небо потягнувся до палички й узяв її зі слабких пальців.

— Відпочивай, хоробрий воїне, — мовив він і підвівся — Завтра ти розкажеш нам про Білого Короля.

Чоловік нічого не відповів і Пташина Лапа побачив, що той уже спить.

Підвищивши голос так, щоби почули всі, хто зібрався навколо них Чорне Небо сказав:

— Готуйтесь і радійте, до нас на Листку Світового Дерева спустився посланець Білого Короля. Сьогодні увечері ми проведемо синанал.

Хлопець хотів ще поговорити з Білою Квіткою, проте, Чорне Небо тоном, що не терпів заперечень, відправив його відсипатися після подорожі:

— Цього разу ти будеш проводити ритуал. Тож маєш зосередженим і тримати ритм, а не куняти та збиватися. Іди відпочивай.

Для ритуалу чоловіки склали велике вогнище, а жінки принесли широку ряднину та добряче намочили її.

— Що співати, учителю? — спитав Пташина Лапа, поклавши на коліна священну книгу гімнів.

— Співай «Отримано».

Хлопець відкрив книгу на потрібній сторінці. Світла від Вогнища було замала для того щоб чітко розрізняти літери, та він знав його на пам’ять. Пташина Лапа затягнув синанал, а чотири чоловіки узявши ряднину за кути, почали махати нею над вогнищем, прислухаючись до слів пісні. Вони то затримували ряднину над ним, так що вона починала парувати від жару, то швидко проводили накриваючи вогонь лиш на мить. Чорне Небо не міг бачити їхніх рухів, та він уважно слухав хлопця і плескав його по плечу, коли той починав поспішати чи навпаки. Сім разів Пташина Лапа проспівав синанал. І перед кожним разом жінки поливали ряднину водою з відер, але все одно до кінця ритуалу та вся була в чорних підпалинах.

Зрештою, коли все було скінчено, ряднину ще раз полили водою та віднесли кудись за межі кола світла. Ватра ще палахкотіла, та вже не так високо й молодь заходилася через неї стрибати наслідуючи мисливців, які щойно виконували ритуал.

Жінки принесли глечики з пивом із сорго, а чоловіки — оберемки мотузяної трави. Коли всі зробили по ковтку пива, чоловіки вкинули траву у вогнище, від чого селищем поповз густий, солодкуватий дим.

— Колись землею правив Коричневий Демон, — почав свою розповідь Чорне Небо. Він володів морями та горами, пісками пустелі та травою савани, рибами, тваринами та птахами. Але жадав більшого. Тоді він створив людей, щоби ті славили його. І вони славили. Та він не був добрим володарем. Він був жорстоким і нещадним. Страждали від нього і звірі і люди. Страждали, та однаково славили. Адже він був володарем усього сущого.

— А тоді з’явився Король, — сказала якась дівчинка

Шаман замовк.  Дівчинка дістала потиличника від матері, а Пташина Лапа подав учителю миску з пивом. Той зробив великий ковток, повернув її хлопцю та продовжив:

— Люди викопували для нього блискучі камінці й чавили із землі кров. Люди вбивали одне одного на його утіху та помирали в злиднях. Однак цього було мало Коричневому Демону. Чого б вони йому не давали він хотів більше. Та потім далеко на холодній півночі з’явився Білий Король. Він задумав убити Демона. Для цього Король вирішив зробити найбільший спис. А для найбільшого спису потрібне найбільше дерево. Білий Король обійшов увесь світ, він радився з мудрецями на півночі та півдні, йому допомагали чаклуни сходу та заходу і, зрештою, він створив Насінину Світового Дерева. Щоби народити Світове Дерево йому була потрібна найкраща земля та найтепліше сонце. Тож він прийшов сюди.

Усе плем’я благоговійно видихнуло, як робило це кожного разу, коли Чорне Небо розказував про Короля.

— Він поклав Насінину в землю й сказав: «Рости швидше Дерево, з твоєї гілки я зроблю спис, яким вб’ю Коричневого Демона». На біду, ті його слова почули прислужники Демона. Побігли вони до свого володаря й сказали, що Король хоче його вбити. Тоді Демон зібрав усіх своїх посіпак: і тих шо ходили землею, і тих, що плавали у воді, і тих, що по небу літали й мовив їм: «Уб’ємо Короля, бо він мене хоче вбити, а за мною і вас уб’є». І, піднявши червоний, як кров прапор, пішли посіпаки Коричневого Демона війною на Короля. Проте стали чоловіки та жінки на його захист, і підняли прапор синій, як небо та жовтий, як савана й почалася запекла війна.

Усе плем’я знову шумно разом, як за командою, видихнуло.

— Тридцять три роки тривала та війна. Залізні птахи рвали одне одного кігтями, залізні риби вгризалися в боки одна одній, залізні леви кидалися на залізних носорогів… А Дерево все росло. Сказав тоді Коричневий Демон: «Вже скоро зробить Білий Король спис зі Світового Дерева, вже скоро прохромить мене тим списом. Тож маємо зрубати всі гілки на ньому». Він перевдягнувся в біле, і його посіпаки перевдягнулися в біле, і пішли вони до Дерева й садівники Короля пропустили їх. І полізли вони вгору. Аж тоді навідався Білий Король до Дерева і взнав, що піднявся туди Демон і так сказав садівникам: «Що ж ви накоїли нерозумні. Тепер Коричневий Демон обрубає всі гілки і я не зроблю найбільший у світі спис і не вб’ю його. Мушу лізти за ним і битися з ним у кроні Дерева». І поліз він за Демоном і всі лицарі його полізли за ним. Минуло тричі по тридцять три роки, та ані Король, ані Демон не спустилися на землю. А садівники сказали: «Не зможе Король убити Демона без спису! Будемо ж ми поклонятися Демону, а Короля забудемо!»

Люди навколо шамана обурено загуділи й він замовк. Пташина Лапа подав старому миску з пивом і той зробивши ковток та дочекавшись, поки відновиться тиша, продовжив:

— Та лишилися люди, що не забули короля. Були діти, що не пішли на війну проти Демона. Були старі, що їх навчали, як оце я вас навчаю. Діти ті виросли та народили своїх дітей. А ті ще народили дітей. А ті народили вас. І тепер ми чекаємо повернення Короля і славимо його.

Плем’я схвально загуділо й цього разу Чорне Небо не перервався. Натомість він підвищив голос:

— Мусимо пам’ятати королівську мову, бо за нею Король впізнає своїх прибічників. Мусимо тримати її в таємниці від садівників, що забули її та поклоняються Коричневому Демону. Король же посилає своїх лицарів назад на землю, щоби повідомити, що його бій із Демоном триває. Так послав він мене.

Плем’я знову схвально загуділо й знову шаман не спинився.

— Так послав він Пташину Лапу. Так послав він цього чоловіка. Взнаєте посланців короля за білою шкірою та чорним волоссям. Славімо ж Короля.

Хлопець подав учителю миску. Той високо підняв її славлячи Короля в кроні Світового Дерева, а потім зробив ковток. Так само зробили всі, хто тримав миски з пивом. Шаман віддав миску учню і той вдячно допив рештки пива.

Мабуть від пива та диму мотузяної трави спалося хлопцю погано. Снилося йому, що має обидві руки здорові та сильні. І що лізе він угору стовбуром баобаба, як лазять леопарди. І що піднімається, ген, аж до хмар. Але виявляється, що то не хмари, а дим. І то горить дерево. Горить унизу і горить угорі. Все навколо затягує ядким димом.

Прокинувся Пташина Лапа від кашлю. Дим набився в горло і не давав дихати. Відблиски вогню танцювали на стелі його із Чорним Небо хижі. Знадвору долинали крики жаху й болю.

— Вогонь! — хлопець схопився на ноги. — Горимо!

Відкашлюючи гіркий дим, він вискочив надвір і побачив, що горить не лише його халупа — палає все селище. За кілька ударів серця прийшло страшне розуміння — на селище напали!

Його одноплемінники вискакували з палаючих будинків і відразу падали збиті з ніг нападниками. Садівники, а це були саме вони, накидували їм на шиї широкі шкіряні петлі прив’язані до довгих палиць, валили на землю та скручували мотузками руки та ноги.

Пташина Лапа укляк на місці. Він бачив, як Чорне Небо стоїть здійнявши руки. Бачив, як збитий кимось той падає на землю. Бачив як Слонячий Бивень прохромив своїм списом одного нападника й голіруч зламав шию іншому, та потім упав, коли на нього накинули сітку. Пташина Лапа так і стояв перед власними дверима, коли удар обрушився йому на голову. Хлопець провалився в пітьму.

Опритомнів Пташина Лапа, коли сонце вже було майже в зеніті. І перше, що від відчув, це був страшенний сморід. Нічого подібного він не відчував ніколи в житті. Навіть коли Чорне Небо примусив його очистити від гнилого м’яса череп гієни чи голи він вступив у слонячий послід смерділо менше. Хлопця знудило, та від цього стало ще гірше — рот наповнився гидким смаком.

— Ти живий, — почув він голос Білої Квітки. Дівчина шморгнула носом. — Я думала, що тебе вбили. Тебе кинули сюди, як шматок м’яса.

Пташина Лапа відкрив очі. Він лежав зв’язаний на якомусь дерев’яному помості. Мотузка боляче впивалася в заведене за спину та прив’язане до тулуба зап’ястя правої руки та у зв’язані щиколотки. Культя лишалася вільно, та він нічого не міг нею вдіяти.

— Де ми? — він спробував перевернутись на інший бік, щоби побачити дівчину, та ошелешено завмер поглянувши на савану, що стрімко неслася повз нього. Удалині він побачив стадо антилоп, що розбігалося від гепарда й за мить і стадо, і хижак залишилися позаду. — Що відбувається?

Біла Квітка знову схлипнула.

— Вони кинули нас у свої візки й везуть до Світового Дерева.

— Все плем’я? — Пташина Лапа, спробував сісти.

— Ні, я бачила як вони несли батька та чужинця. Решту вони вбили.

В Пташиної Лапи похололо в середині. Він розвернувся так, що зміг побачити дівчину.

— Ти впевнена?

— Я бачила Орлину Хмару із розсіченим горлом.

— А Чорне Небо?

— Не знаю.

Він підповз до стінки візка та роззирнувся навколо і зрозумів, звідки узявся сморід. Позаду за візком, що стрімко ніс їх через савану тягнувся Про́клятий Шлях.

«Дійсно, смердить як дупа Демона», — подумав Пташина Лапа, а потім пригадав, від кого чув ці слова.

— Ти сказала, що нападники схопили твого батька. Де ж він?

— Вони кинули його в інший візок, — відповіла Біла Квітка. Дівчина теж спробувала підвестись.

— Я захищу тебе, — впевнено промовив хлопець і випростав культю. — Захистив від лева, захищу і від садівників.

— Звідки ти знаєш, що це садівники?

Відповісти він не встиг. Візок спинився й бранці знову попадали.

За мить одна зі стінок візка опустилася й Пташина Лапа побачив чоловіка в зеленому одязі садівників.

— Приїхали недолюди, вистрибуйте!

Слова садівника були водночас знайомі, але незрозумілі. Так само як і слова чужинця зі Світового Дерева. Підійшли ще кілька чоловіків, розв’язали бранцям ноги та натомість зв’язали між собою.

— Води, — попросила Біла Квітка.

Садівники про щось перемовилися між собою, потім один зняв із поясу гарбуз-горлянку та перехилив над обличчям дівчини. Та заходилася жадібно ловити ротом воду.

Пташина Лапа тим часом огледівся. Вони стояли посеред селища. Замість піску під ногами був камінь, будинки стояли щільно, майже один на одному, а навколо всього була натягнута сітка. Колись він уже бачив її з іншого боку. Орлина Хмара показував йому селище садівників здалеку багато років тому.

— Вони не розуміють савану та бояться її, — казав той. — Тому натягнули навколо себе залізну сітку.

Згадавши мисливця, хлопець стиснув зуби.

«Я помщуся вам, — подумав він. Помщуся за нього, помщуся за Чорне Небо…»

І тут він почув голос старого шамана. Того витягли з іншого візка та кинули на землю. У нього не були зв’язані ні руки ні ноги. Очевидно, демонопоклонники не вбачали небезпеки в сліпому. Поряд із Чорним Небом стояв Слонячий Бивень. Велетень був увесь укритий синцями та саднами, ліве око повністю заплило. Садівники витягли з візка чужинця.

 «Ковач», — пригадав Пташина Лапа його ім’я.

Той не втримався на ногах і упав. Садівники розсміялися.

— Будеш пити? Ні?

Перед хлопцем став садівник із водою. Пташина Лапа дуже хотів відмовитись, але не зміг. Так само, як Біла Квітка перед тим, він задер голову. І тут хлопець побачив Світове Дерево. Так зблизька він не бачив його ще ніколи. Навіть коли Орлина Хмара показував йому поселення садівників хлопець не помічав, що Дерево насправді є не суцільним як баобаб чи акація, а радше безлічі травинок. І подекуди крізь нього проглядає небо. А ще воно ширше за все його селище. Колишнє селище.

Пташина Лапа закашлявся коли вода потрапила не в те горло.

— Досить переводити воду на цих недолюдів. — Підійшов садівник із черепом гепарда на грудях. — Ще до заходу сонця вони будуть мертві.

Полонених оточили та повели до Світового Дерева. Ступивши в його тінь, Пташина Лапа спробував відчути благоговіння, але не зміг. У хлопцеві ніби щось зламалось і вигоріло. А потім він побачив, що дерево в середині теж вигоріле, порожнє, як стара гнила колода. Замість деревини там ходили, стояли та сиділи люди. Світло пробивалося крізь чисельні шпаринки тонкими яскравими променями й незважаючи на спеку назовні, тут було прохолодно. Пташина Лапа подивився угору й не побачив над собою стелі — Дерево було геть порожнє, та посічене сонячними променями. Бранців заштовхали, а чужинця, що так і не стояв на ногах, принесли й кинули, у велику клітку обтягнуту такою самою сіткою як і все селище садівників. Перед цим їм розв’язали руки й зараз Пташина Лапа сторожко чекав на те, що станеться далі.

Навколо клітки зібрався величезний натовп садівників. Хлопець із подивом виявив серед них жінок і дітей.  Чомусь він вважав, що всі демонопоклонники мають бути чоловіками. Люди в натовпі щось викрикували. Йому здалося, що прокльони, та розібрати якихось певних слів злопець не міг.

Садівник із черепом гепарда піднявся на приміст і здійняв руки. Галас стих.

— Коли боги створили за власною подобою людей, то побачили, що ті безпутні та ледащі. Тож вони напустили на них диких звірів, щоби люди навчилися боронити себе.

Із жахом Пташина Лапа побачив, як до воріт клітки кілька садівників підтягли двох гієн. Тварин вони тримали на довгих палицях зі шворками, якими вночі ловили хлопцевих співплемінників. Гієни звивалися й гарчали. Біла Квітка скрикнула та сховала обличчя в долонях. Ворота відчинилися й тварин штовхнули в середину. Розлючені та явно голодні вони відразу кинулися на людей. Чорне Небо притисся до клітки затуливши собою дівчину. Слонячий Бивень страшно заревів і кинувся на тварин. Швидким рухом він схопив одну з них за шию, та друга вчепилася йому в зап’ястя. Бризнула кров і натовп схвально завив. Гієна відскочила, та відразу напала знову хапонувши велетня за ногу. Пролунав різкий хруст, коли він зламав першій гієні шию. Друга знову атакувала цілячи цього разу в пах.  І досягла б своєї цілі, але напереріз їй стрибнув Пташина Лапа. Він збив гієну й з нею покотився по землі. Розлючена та оскаженіла та вхопила хлопця за культю. Проте на ній уже давно не росли м’язи й то була лише обтягнута шкірою кістка. Клацнувши кілька раз зубами гієна націлилася на горло хлопця, та тепер на неї обрушився Слонячий Бивень.

Навалившись усім тілом на тварину він притис її до землі. Гієна встигла ще вхопити його за плече, та вже за мить заскавучала від болю й розтисла пащу. Велетень давив, доки вона не перестала скавучати та не здохла. Уся підлога була вкрита кров’ю. Натовп ревів і зовсім не виглядав розчарованим.

Той самий садівник із черепом гепарда знову здійняв руки:

— Та люди підкоривши тварин озлобилися. Підняли вони зброю один на одного й пішов син на батька та брат на брата.

Із цими його словами ворота знову відчинилися й у клітку зайшла два голих по пояс садівники. В руках вони тримали мачете. Не встиг Пташина Лапа опам’ятатися, як один із чоловіків підскочив до нього й замахнувся. Хлопець інстинктивно присів, заплющив очі та підняв культю, однак удару все не було. Пташина Лапа розплющив очі й побачив, що нападник впустив мачете та тримається за горло — Чорне Небо накинув йому на шию свій пасок і зараз з усіх сил тягне на себе. Пташина Лапа схопив зброю і встромив її садівнику в живіт. Той закричав і впав у корчах. Та тієї ж миті страшний удар розвалив череп шамана надвоє. Кров і мізки розлетілися навсібіч. Крик жаху Білої Квітки потонув у реві натовпу. Над тілом Чорного Неба стояв другий садівник тримаючи в одній руці закривавлене мачете, а в іншій голову Слонячого Бивня.

— Сьогодні ми поллємо Світове Дерево кров’ю недолюдів, — проревів він і кинувся до Пташиної Лапи.

Від першого ж удару мачете хлопця вилетіло з руки. Він кинувся в ноги нападнику, та той устиг відскочити й вдарив хлопця ногою в обличчя. Все навколо спалахнуло і все стихло. Пташина Лапа подумав, що втрачає свідомість, та потім почув підвивання садівника, якого раніше поранив у живіт. Ковач, що зміг відповзти до стіни клітки й зараз сидів там направивши якусь палицю на нападника. Хлопець перевів на нього погляд і побачив, що посеред лоба чоловіка зяє маленька кругла дірка, через яку пробивається тонкий промінчик світла.

Рука Ковача безсило впала на землю і з неї викотилося його зброя.

Натовп знову зашумів і садівник з черепом гепарда виголосив:

— І побачили боги, що люди стали занадто жорстокими й покинули їх піднявшись на світове дерево, й полишили їх животіти унизу без благості своєї.

Раптом тріщина пробігла підлогою клітки, підлога розсунилася й усі, хто були в клітці полетіли униз у пітьму.

Пташина Лапа впав на пологий схил і ковзнув по ньому, потім покотився і знову упав. Далеко на горі зникла світла пляма отвору, через який він сюди потрапив.

— Агов! — долинув до нього голос Білої Квітки.

— Хлопче, ти живий? — озвався Ковач.

— Живий, тільки нічого не бачу.

Усе навколо наповнилося тьмяним світлом, що йшло від руки чужинця.

— Здається, мене чимось прохромило, — озвався той.

Пташина Лапа подивився під ноги, уся підлога була встелена кістками. Подекуди серед звірячих черепів виднілися людські. Обережно переступаючи до хлопця підійшла Біла Квітка. Він подивився на Ковача. У того з боку стирчав білий уламок кістки.

— Вони скинули нас у яму, — сказав Пташина Лапа.

— Я знайшов, що шукав, — промовив Ковач.

Світло гойднулось і хлопець подивився туди, куди вказував чоловік.

— Що це?

— Ліфт. Наш квиток нагору.

Пташина Лапа зрозумів лише «нагору».

— Нагору?

— Маєш допомогти мені. Я покажу.

Хлопець із дівчиною витягли з боку чужинця уламок кістки й затягли чоловіка до дивної споруди, на яку той вказав. Ковач стогнав і скрикував, але забороняв спинятися. Опинившись усередині, він зняв амулет, що висів у нього на шиї та дав хлопцю.

— Слухай уважно хлопче та не перебивай. Мені, мабуть, лишилося недовго й ти маєш усе зробити як я скажу.

Пташина Лапа кивнув. Він звик, що так до нього говорив Чорне Небо. А цей чоловік до того ж говорив мовою шаманів. Мовою, яку донедавна він чув лише від учителя.

— Знайди там роз’єм для цього ключа. Таку дірку. Знайшов?

— Знайшов.

— Устав його й поверни за годинниковою стрілкою.

— За чим?

— А, чорт! За сонцем, поверни за сонцем.

Хлопець уставив амулет в отвір і повернув. Під стелею засвітилося червное світло й навколо з’явилися різнокольорові вогники

— Бачиш кнопку з написом «Пуск»? Ти ж, ніби, вмієш читати?

— Що?.. — почав був питати Пташина Лапа та потім прочитав літери на зеленому тлі. — Бачу.

— Тисни.

Пролунало шипіння.

— Клятий мотлох не дає зачинитися дверям, — сказав Ковач. — Мусите прибрати.

Пташина Лапа заходився відкидати кістки від входу споруди. Він саме простягнув руку за черговою кісткою, коли з темряви виринула чорна рука та схопила за зап’ястя. Садівник, із раною в животі, що давно вже мав би померти звалив хлопця на підлогу й почав душити. Пташина Лапа спочатку спробував відірвати від себе руки нападника, потім дотягнувся до людської щелепи, що лежала неподалік і вдарив його по голові. Раз, другий, третій, та той, не звертав уваги, на удари, що разу слабшали. Світло згасло. Та враз хватка садівника ослабла й він завалився на хлопця. Пташина Лапа зміг вдихнути. Над нападником стояла Біла Квітка, а з його спини стричала кістка. Судячи з розміру — чиєсь стегно.

Коли повідкидавши мотлох, Пташина Лапа знову натиск «Пуск», двері зачинилися. Все навколо здригнулося й уся споруда кудись рушила.

— Маємо перейти в ті крісла, — сказав Ковач.

Біла Квітка, допомогла йому та Пташиній Лапі, якого все ще хитало після останньої бійки дістатися туди, куди вказував чужинець.

— Підйом буде тривати два дні. Може три. Не пам’ятаю. Поки будемо розганятися — краще не вставайте. Пізніше зможете роздивитися що тут до чого. Десь має бути запас води.

Споруда на мить спинилась, пролунав тріск і скрегіт тисяч кісток, що ламалися десь поряд, а тоді Пташина Лапа відчув, що вони рухаються вгору.

— Цих мудаків чекає сюрприз, — сказав Ковач. — Так їм і треба. Хотів би я розібратись, у що ви тут вірите, та, мабуть, вже не судилося.

Хлопець побачив у вікно перелякане обличчя одного із садівників, що повільно пропливло донизу.

— Готовий? — чоловік усміхнувся, а тоді застогнав, коли все раптом почало підніматися.

Пташина Лапа відчув як на нього навалилася тяжкість. Не закричав від страху він лише тому, що поряд була Біла Квітка. Вона стисла його руку й хлопець відчув, як це надає йому сил.

Світло за вікном, що пробивалося крізь шпаринки у дереві замерехтіло швидше й хлопця притисло ще сильніше.

— Ми піднімаємося до Короля? — спитала Біла Квітка.

— Так.

— Ми будемо вбивати прислужників Коричневого Демона?

Пташина Лапа кивнув.

Хлопець не помітив як заснув, але коли прокинувся відчуття важкості зникло. За вікном уже не мерехтіло світло, а відкривався неозорий краєвид. Не відразу Пташина Лапа усвідомив, що він землю з величезної висоти. Не було ані дерев, ані людей, ані, навіть слонів. Були зелені, білі та сині плями. Поглянувши угору хлопець побачив лише небо, сонце та Світове Дерево.

— Ми такі маленькі, — промовив він уголос, та ніхто не відповів.

Біла Квітка спала, а Ковач помер.

«Два чи три дні він сказав, — подумав хлопець і повозившись із застібками устав із крісла. — Сподіваюсь, тут таки є вода».

Він знайшов воду й цього було досить. Йому та Білій Квітці вже доводилося голодувати довше ніж три дні. Вони протримаються.

Уночі Пташину Лапу розбудила дівчина. Він ніяк не міг остаточно прокинутися, а вона все трусила та трусила його за плечі.

— Я ніби стала легшою, — схвильовано казала вона. — Що відбувається?

— Це лише невагомість, сонечко, — відповів хлопець спросоння. — Зараз перейдемо до ободу й вона зникне.

Пташина Лапа стрепенувся. Він чув ці слова від когось дуже-дуже давно. Від якоїсь жінки. Хлопець силився пригадати від кого та коли, проте не міг. Він подивився в гору і враз все згадав. На них насувалася станція космічного ліфту «Вернер фон Браун». А далі, ще далі над нею висів корабель, що став прихистком десяткам тисяч людей. Корабель, що так і не вирушив у політ і назавжди залишився прикутим до цієї планети. Корабель поколінь «Сергій Корольов».

— Мама, — прошепотів хлопець. — Я повертаюсь.

Антиваксери COVID-19 використовують ті самі аргументи, що й 135 років тому

Гравюра 1801 року, на якій чепурний лікар підносить ланцет до «діндонади» (слово, що означає як «індичка», так і «обман»). У ньому висміюється вакцина проти віспи, яка забирає тваринну рідину у птаха для введення людині.

1885 — рік епідемії віспи. Як ми зараз знаємо, саме вакцинація допомогла людству повністю викорінити цю хворобу. Але й тоді суспільство багато в чому поводилося так само, як ми бачимо і сьогодні — спростування, маніпуляції, фейки, суперечки.

У той рік, провідний борець із вакцинацією доктор Александр М. Росс опублікував свою брошуру, в якій використав майже ті самі прийоми, що бачимо зараз в риториці ковідних антиваксерів, тільки стосовно вакцини проти віспи. До речі, як пізніше виявилося, сам він був щеплений.

У міру посилення обмежень, Росс оголосив себе єдиним лікарем, який наважився кинути виклик системі, і опублікував цю брошуру, в якій закликав усіх перестати довіряти вакцинам.

Власне, на прикладі цієї брошури можна розібрати використані прийоми маніпуляції з даними та фактами.

Маніпуляції за пунктами

1: Применшувати загрозу захворювання

Незважаючи на 30-40% летальність від віспи Росс писав: не варто хвилюватися та боятися віспи — вона небезпечна лише для незначної частини населення.

Що ми бачимо зараз у риториці сучасних антиваксерів: навіщо потрібна вакцинація молодим; людям без патологій; тим, що перехворіли; а якщо у когось алергія?; і взагалі, давайте вакцинувати тільки тих для кого ковід справді небезпечний: лише літніх людей з імуносупресією.

2. Стверджувати що вакцина не захищає від захворювання

Пункт 2 у методиці Росса – вакцина не захищає вас від хвороби.

Що ж ми бачимо сьогодні: вакцина не захищає вас від інфекції, максимум зробить перебіг вашої хвороби легшим, бла-бла-бла.

3. Наголошувати на відстку захворілих вакцинованих

Росс пише, що в Лондоні під час останнього спалаху 92% хворих були вакцинованими.

Щодня ми чуємо ці вигуки серед антиваксерів: серед госпіталізованих в Ізраїлі 30–40–50% було вакциновано. Але ж при цьому антиваксерам начхати на ту ймовірність скільки госпіталізованих людей було б без вакцинації. Начхати що вакцинованих в 10-15 разів більше, ніж гопісталізованих. Адже 30 % пацієнтів у лікарнях вакциновані, кожен третій же!!!

Це чистої води маніпуляція, коли 100% літніх людей буде вакциновано, як скажімо в Португалії чи Ірландії — то невакцинованих просто не буде. 100% госпіталізованих буде вакциновано. У вас може бути 1 госпіталізований, але антиваксер гордо заявить: адже 100 відсотків вакциновані, але є госпіталізований, отже, вакцина не працює!

4. Применшувати вплив вакцини на тяжкість захворювання

Росс у пункті 4 пише про те, що вакцина не зменшує тяжкість або летальність.

5. Стверджувати, що саме вакцина викликає захворювання

У пункті 5 Росс пише, що вакцина сама по собі може стати причиною якогось захворювання і часто смертельного.

Зараз основні тези антиваксерів — це вакцина викликає тромбоз, міокардит і сам ковід.

Ризики не порівнювались тоді, ніхто з антиваксерів не порівнює їх і зараз. Наприклад ризик поствакцинального міокардиту у людей старших за 40 років становить 2 на 100 тисяч вакцинованих. Тоді як ризик міокардиту після ковіду вищий у шість разів — 12 на 100 тисяч. Або ризик автоімунної тромбоцитопенії, який дорівнює 1 на 300 000 доз і більше. Теза про те, що вакцина викликає ковід — це дурість на рівні класів школи, де тільки починають вивчати біологію.

Всі ми знаємо як антиваксери кричать, що вакцина КПК (кір/краснуха, паротит) викликає аутизм, і все це засноване на одному, лише на одному фейковому дослідженні. Ось твіттер-тред, де цей фейк докладно розібраний та спростований.

Так, звичайно, були випадки захворювань або ускладнень після вакцинації: наприклад, після застосування живої вакцини проти поліомієліту були спалахи, або після застосування Pandemrix — вакцини проти H1N1 з'явилася більше випадків нарколепсії.

Все дуже залежить від конкретної вакцини — ті вакцини, які використовуються зараз більш ніж безпечні, 3,5 млрд людей вакциновано і якби щось було, то вже давним давно це вже спливло б у багатьох інформаційних та новинних агентствах, наукових публікаціях. Причому в таких масштабах навіть складно уявити.

6. Оголосити вакцинацію частиною глобальної змови та обмеження свобод

На картинці видно, як людину пов'язали, обмежили її свободу як мінімум на добровільну вакцинацію та насильно вакцинують.

Що бачимо зараз?

Обмеження — незаконні для невакцинованих. Це наше право на добровільну вакцинацію. Примусова вакцинація — це порушення наших конституційних прав, бла-бла-бла.

7. Посилатися на фейкових авторитетів

Росс посилається на різних лікарів, з регаліями, і вказує, що всі вони також проти вакцинації, і тим самим вводячи людей в оману. Наприклад: «J.EPPS — 25 років досвіду, директор інституту, і після 120 000 вакцинацій заявив що вакцина це отрута».

Що ми бачимо в основі багатьох риторичних прийомів антиваксерів зараз? Відсилання на якихось Чучалиних, Зеленько, якісь секти. Одним словом, головне посилатися на якусь людину з регаліями, тим самим підкріплювати свою антиваксерську позицію, мовляв, хто ти, і подивися хто він, він же АКАДЕМІК!!!

8. І останнє: повісити ярлики на лікарів, які пропагують вакцинацію

Росс підкреслює що настав час припинити тиранію лікарів.

Ким тільки не були названі лікарі та вчені, які пропагують вакціонацію: нацистами, садистами, фашистами, сатаністами, комуняками, вбивцями тощо.

135 років минуло з тих часів, вакцини змінюються – то проти віспи, то проти кору, то проти ковіда – а набір маніпулятивних технік антиваксерів залишається незмінним.

Це не вичерпний перелік антивакцинальних стратегій — історичних чи сучасних. Завжди були люди, які наживалися на медичних кризах, щоби просувати свій власні інтереси, а в сучасну епоху цифрових медіа стратегії дезінформації ще більше розвинулися. Так само, як і Росс, лідери цих рухів здобувають соціальну владу, зображуючи себе самотніми хрестоносцями.

Вірте в науку, в доказову медицину. Вакцинуйтесь!

Правильні слова

— Ты кто?

Перед Вадимом стоїть жінка в мішкуватому камуфляжі горка та високих шкіряних черевиках. У руках вона тримає автомат націлений йому в живіт.

— Ты кто такой, спрашиваю? — повторює вона та піднімає автомат до плеча.

Вадим розуміє, що все скінчено. Треба щось відповісти, але він не може.

Ні, він не боїться, йому не відібрало мову й не заціпило. Він не може відповісти, бо не знає відповіді.

Вадиму завжди було важко добирати слова. Як сказати матері, що він хоче їсти? Дитяче слово «ам» не передавало всього того, що хлопець хотів висловити. Не було в ньому тепла материнських грудей, солодкості молока та запаху любові. Вадим лежав у своєму ліжечку та марно добирав слів, ні, ще не слів — звуків, якими міг би скористатися.

 

— Ну ти диви, яка дитина, — милувалися ним сусіди та родичі. — Ні сльозинки не зронить. Не те, що сестра.

Мама натомість скрушно хитала головою. Вона воліла би, щоби син був більше схожий на старшу сестру Евеліну. Бо Вадим не тільки ніколи не плакав, але й ніколи не сміявся. І не говорив.

Батьки переживали, хвилювалися й тягали малого по лікарях. Ті розводили руками, знизували плечима та радили чекати: «Він це переросте. Заговорить — потім не заткнете. Ось був один випадок…».

 

Перше своє слово Вадим сказав, коли йому було три з половиною роки. Він їхав із мамою в трамваї і вона розповідала йому про все, що бачила за вікном.

— Дивись яка горбата машинка поїхала. — Вказала мама пальцем.

Це було неправильно. Вадим знав, що означає слово «горбата». У сусідньому під’їзді на першому поверсі жила горбата бабуся. Її спина була не просто вигнута. Здавалося, що між лопатками, під незмінною зеленою кофтою старої спить скручений у клубок кіт. Машина не могла бути горбата. Тож Вадим сказав старанно добираючи слова:

— Це стара Волга. Їйний дах задумано-та-створено вигнутоформим задля повітряобтічності.

Мама чомусь розплакалася.

 

Вадим знову замовк на кілька років. Слова навколо були неправильними. Неправильні слова робили боляче. Він бачив це, коли батько називав його дебілом і кричав мамі, що це вона винна. Він бачив це коли мама обіймала його уночі, притискала до грудей і казала, що все буде добре. Це все були неправильні слова. Тому хлопець мовчав.

Спостерігаючи, як старша сестра водить пальцем по сторінках книжки та повільно, по складах, проговорює вже знайомі йому неправильні слова, Вадим подумав, що там можуть бути ще й інші — правильні. Відтоді, кожного разу, коли Евеліна брала в руки книжку, він був поряд. Уважно слідкував за її пальцем та за тим, що саме сестра вимовляє. Коли він навчився читати, йому заледве виповнилося п’ять років.

Майже всі слова в книжках сестри все ще були неправильними. Проте в домі були й інші книжки, багато книжок. Можливо там… Він підходив до полиць, брав одну навмання й не випускав із рук, доки не дочитував до кінця. Рано чи пізно це мусило статись — до рук хлопця потрапила книга із заворожливою назвою «Словник». Це було гарне слово, правильне. І хоча словник містив мало нових правильних слів, він пояснював як користуватися старими, неправильними. А ще з нього хлопець також дізнався про існування інших мов та бібліотеки.

 

Коли Вадим проходив повз трохи вищий за нього стіл бібліотекарки, та зачула якийсь шум, відірвала погляд від роману свого улюбленого Густава Майрінка^[1] й огледіла кімнату. Нікого не побачивши і не бажаючи відриватися від книжки, жінка вирішила, що їй почулася та повернулася до читання.

Серед полиць Вадима знайшов викладач з факультету іноземних мов із місцевого університету Микола Альбертович. Побачивши малюка обкладеного книжками німецькою, він спитав його:

— Хлопчику, де твоя мама?

Це було неправильне питання, тож Вадим нічого не відповів і продовжив гортати книжки заглядаючи то в одну, то в іншу.

Микола Альбертович нахилився та підняв одну з книг. Це виявилась «Іфігенія з Тавриди» Гете. Погортавши трохи книгу викладач присів біля хлопця, показав на випадковий рядок і спитав:

— Скажи, що тут написано.

Це було правильне питання, тож Вадим прочитав:

— Не гоже ницим нам судити легковажно про ці священнії діяння.^[2]

Микола Альбертович зрозумів, що перед ним незвичайна дитина. Не зумівши дізнатись ані від Вадима, ані від здивованої бібліотекарки де живе малий, він все ж відшукав сім’ю хлопця. Викладач переконав батьків Вадима, що їхній син — геній, савант^[3], і що він потребує спеціальної освіти. Відтоді Микола Альбертович майже щодня приходив до Вадима додому, вчився спілкуватися з ним, приносив нові книги та вчив малого правильно говорити. Одного разу він випадково лишив у хлопця підручник з латини. Під час наступної зустрічі той страшенно здивував вчителя, коли відповів на якесь питання мовою котрої тиждень тому ще не знав.

Вивчивши латину, Вадим зробив важливе відкриття — різні мови містили різні правильні слова і чим більше мов він знав, тим більше правильних слів мав. За пів року хлопець міг читати крім німецької та латини ще англійською та французькою.

 

Того літа мама сказала:

— Синку, ти з Миколою Альбертовичем з’їздиш у Москву. Він хоче показати тебе людям, що зможуть тобі допомогти.

У Москві Вадим зустрівся з великою кількістю людей, що задавали безглузді, неправильні питання. Але від них він дізнався ще кілька правильних слів. Також хлопець навчився читати китайською та арабською мовами, і з ними довів загальну кількість правильних слів майже до п’ятидесяти. Одного дня, він вийшов із готелю на вулицю та побачив натовп, що кудись біг. За натовпом їхали військові вантажівки й танки. Десь далеко пролунав гарматний постріл. Вадим присів, зіщулився та затулив вуха. Так хлопець просидів доки якийсь дідусь не підійшов до нього та не поплескав по плечу. Тоді він підвів голову і подивився на дідуся. Той щось постійно говорив, однак все було неправильним. Зрештою, старий узяв хлопця за руку на повів за собою. Дідуся звали Мойсей. Жив він сам у великій трикімнатній квартирі з високою стелею, тут таки неподалік.

 

За кілька наступних років, прожитих у дідусевій квартирі, Вадим навчився читати івритом і грецькою. А потім разом із ним переїхав у Ізраїль. Там хлопець зробив ще два важливі відкриття. Перше — маючи у своєму запасі кілька мов та знаючи купу правильних слів, він уже міг не лише збирати такі слова, а й створювати свої власні. І друге — правильні слова могли змінювати світ. Створення правильних слів захопило його. Він тижнями міг сидіти у своїй кімнаті обклавшись книжками та складати нове слово. Це було схоже на блукання лабіринтом — деякі пошуки заводили його в глухі кути, деякі — до темних проваль. Вадим розумів, що має вивчити більше мов, і чим більше учив, тим більше правильних слів дізнавався. Для химерного сплетіння десятків мов із різною, часто погано сумісною фонетикою, хлопцю довелося винайти власні літери.

Якось у квартиру, де жили Мойсей і Вадим, прийшов дивний чоловік у крислатому капелюсі та з прив’язаними до пояса мотузками. Мойсей показав йому аркуш, на якому хлопець колись написав своїми літерами слово «світло». Чоловіка дуже вразило, що аркуш світився. Він схопив Вадима за плечі та почав кричати щось про нового бен Бецалель⁴.

— Покажи ще щось, — просив він. — Що ти ще можеш?

«Щось» було неправильним, поганим словом. Дуже неправильним. Дуже поганим. Чоловік не сподобався Вадиму. Хлопець хотів, щоб того не було, щоб його не трусили за плечі та не кричали в обличчя. Він узяв аркуш і написав власними правильними літерами правильне слово «нема». Чоловік схопив аркуш щойно Вадим відірвав від нього олівець і… зник. Мойсей скрикнув, впустив чашку з чаєм, захрипів і, схопившись за груди, впав на підлогу. Тоді хлопець написав на чистому аркуші ще одне коротке правильне слово та поклав його дідусеві на груди. За кілька хвилин той підвівся й заходився зачудовано себе обмацувати. Він засипав Вадима купою питань, але всі вони були неправильними, тож хлопець не відповів. Відтоді Мойсей ніколи не хворів, його статура виправилась, а скручені було від артриту пальці знову стали рівними та сильними.

 

За якийсь час вони знову переїхали. Мойсей, в якого з бороди вже зникла сивина, і якого вже ніхто не міг назвати дідусем, сказав, що його здоров’я та зникнення чоловіка в крислатому капелюсі викликає забагато запитань. Тепер вони жили в Берліні. Вадим вивчив турецьку та чеську мови. Одного разу, коли Мойсей дивився телевізор, хлопець побачив на екрані свою маму. Вона постаріла, згорбилась і плакала. А ще тримала в руках буханку хліба та пакет із якоюсь крупою.

— Мы верили, что станет лучше, — говорила вона. — А теперь голодаем…

Позаду в жінки ходили люди у військовій формі з чорно-синьо-червоними нашивками.

— Мама, — промовив Вадим.

Це не було правильним словом, та чомусь хлопцю захотілось сказати саме його. Він повернувся у свою кімнату і сів шукати нове правильне слово. А коли знайшов — написав його на аркуші та приклав до дверей, почекав кілька секунд, відчинив їх і ступив крок уперед. В одну мить, перемістившись майже на дві тисячі кілометрів, Вадим опинився у квартирі, де пройшли перші роки його життя. У квартирі із вицвілими подертими шпалерами, цвіллю на стінах та з купою книг на полицях. І де тепер жінка в камуфляжі спрямувала на нього дуло автомату.

Вадим пізнав у ній свою сестру, що колись навчила його читати та показала напрям до правильних слів. А зараз вона його вб’є. За нею в коридорі стоїть мама в брудному замизганому халаті. Це той самий халат, в якому вона була, коли обіймала його та говорила, що все буде добре. Евеліна пересмикує затвор автомата та знімає його з запобіжника.

— Кто ты? Кто ты такой?

Яке ж правильне слово?

«Хто я такий?»

^[1] Густав Майрінк — австрійський письменник-експресіоніст та драматург. Найбільш відомий за романом «Ґолем», що приніс йому світову славу, ставши одним із книжкових бестселерів ХХ століття.

^[2] Es ziemt sich nicht für uns, den heiligen Gebrauch mit leicht beweglicher Vernunft Nach unserm Sinn zu deuten und zu lenken.

^[3] Савант (фр. savant — «вчений») — прояв у людини екстраординарних здібностей в одній чи кількох вузьких галузях. Зустрічається надзвичайно рідко і зазвичай є вторинним явищем,що супроводжує деякі форми порушень розвитку (аутизм, синдром Аспергера та інші).

^[4] Єгуда Ліва бен Бецалель — празький рабин, мислитель і вчений XVI століття якому приписують створення ґолема.

Українська покращена розкладка (+ чеська, + англійсько-польська)

Зробив нормальну розкладку, бо всі інше — «не те».
Робив заради довгого тире та «ялинок», але захопився.
Про сім видів рисочок, здається, вже всі знають.

- дефісомінус.

— довге тире.

– середнє тире.

‑ дефіс.

‑ нерозривний дефіс (текстові редактори не будуть розривати таке слово).

− мінус.

‒ цифрова рисочка (та, що в номерах телефонів).

З лапками та апострофами все теж непросто.

Ви знали, що одинарна лапка ( ’ ) це не те саме, що апострофи ( ' , ʼ ) і, тим більше, не те, що прайм ( ′ )? Тепер знаєте.
« » " ' ‘ ’ „ “ ” ‹ › — це все лапки зі своїми правилами вживання.

А як поставити на́голос знали? Із моєю розкладкою — alt + 7.
Довгий пробіл (не уявляю навіщо :) )? — shift + пробіл.
І ще купа корисного.

Скачати для Windows
Скачати для Mac (без dead keys)

Бонус: чеська QWERTY розкладка з літерами на своїх місцях.
Скачати для Windows

Ще бонус: Англійська розкладка з польськими літерами.
Для власних потреб вдосконалив англійську (US) розкладку. На деякі літери з AltGr додав польскі літери ęóąśłżźćń (з шифтом вони стають великими) та ще кілька символів.
Розпізнається вона як англійська, тож корисна буде хіба для написання коротких повідомлень.
Скачати для Windows

Посмішка Фортуни

— Так, так, так — сказав Олег Скрипка й Олег Катало вирішив, що це знак.

«Це ж могла бути будь-яка реклама, але з’явився саме він, мій тезка, — подумав чоловік. — Це знак, що сьогодні мені точно пощастить».

Він поставив серіал на паузу та відкрив знайомий сайт. Потім пішов і витяг із купи з брудною білизною труси. Вони були на ньому, коли Олег уперше виграв п’ять тисяч гривень, а потім ще, коли півтори тисячі та сотню спінів. Спереду вони були жовтуваті, та чоловік не звернув на це уваги. Перевдягнувшись, він сів до комп’ютера.

— Ну що ж, — сказав Олег сам до себе. — Сьогодні день космонавтики, а значить треба грати в Зоряні Війни.

Він вибрав слоти стилізовані під улюблений фільм дитинства і виявив, що сьогодні на них джекпот складає п’ятсот тисяч гривень, а до менших виграшів ще й бонуси додаються.

— Ну що ж, вам же гірше.

Вони ще не знають, що сьогодні Катало розкатає їх підчисту.

Олег зробив мінімальну ставку й натис пробіл. Відчув, як долоні нагрілися, хоча знав, що перший спін не показовий. Ніхто не виграє́ на першому спіні. Дива не сталося й цього разу. Фрі-спін можна було не вважати за виграш. Важливо було інше — у яких позиціях зупинилися барабани. Олег узяв спеціальний зошит, що завжди лежав тут таки на столі і старанно записав у нього положення всіх зображень.

Знову натис пробіл і знову записав положення всіх картинок. Цієї системи його навчив старший товариш із ПТУ.

— В основі всього лежить математика, — розказував Сашко. — Треба прокрутити кілька разів і подивитися що й де зупиняється найрідше — швидше за все, воно там зупиниться наступного разу.

За кілька років Олег відточив і покращив систему. Він помітив закономірності між виграшами і фазами місяця, днями тижня та купою інших факторів — от як сьогодні. Але пам’ятав, що в основі всього лежить математика. Тож відкрутивши ще десять спінів, проаналізував усі записи.

— Що ж, Леє, сьогодні ти будеш моя.

Він вибрав V-подібну комбінацію, підняв ставку до 20 гривень і запустив барабан.

— Іди, іди до мене, — примовляв він поки барабани крутилися, а коли спинились — ошкірився: — Так! Розкатав я вас!

І дійсно чотири Леї стояли як треба, і лише на вістрі уявної V світився напис «Star Wars» — джокер. Це принесло Олегу п’ятсот гривень і п’ятдесят спінів.

Він старанно записав і це положення барабанів. По всьому виходило, що тепер Люки мають утворити діагональ. Олег лишив ставку без змін і теж майже виграв — чотири Скайвокери стояли як слід і лише замість одного чорнів шолом Дарта Вейдера.

— Тож він твій батько, Люк, — незлобливо гукнув Олег. — Могли би й зарахувати.

Він записав положення зображень, зменшив ставку й запустив гру. Нічого не випало — як він і очікував. Усе йшло за планом.

До півночі в нього склалася чітка схема сьогоднішньої гри — ще десятка два спінів і він буде точно знати наступну комбінацію. А крім того, Олегу фартило — жодного разу баланс так і не впав до нуля.

Проте була одна проблема. Він страшенно хотів у туалет. А найголовніше правило слотів яке? Правильно — не вставати. Олег чув безліч історій про те, як чуваки, розрахувавши все, відволікалися, щоби випустити кота з кімнати чи просто покурити, а потім повертались і з’ясовували, що Фортуна відвернулася, комбінації не складаються й усі виграші проходять повз.

Ні, він не такий, він не дасть себе так обкрутити. Пані Фортуна випробовує його — точно. Олег обвів поглядом навколо. Нічого підхожого не знайшлося. Зазирнув під стіл, але теж безрезультатно.

— Потерплю, — сказав він сам до себе, але вже за десять спінів усвідомив, що не втерпить.

Повільно, потроху Олег збільшував свій баланс, Фортуна усміхалась йому та дражнила. Перевіряла наскільки чоловік відданий їй. О-о, Олег відданий.

Останній спін він мало не забув записати. Низ живота болів, його розпирало зсередини — ще трохи і обмочиться. Олег зрозумів, що треба приймати рішення. П’ятсот тисяч гривень — це купа грошей. На краю столу стояла його улюблена чайна чашка. Величезна, більше ніж на півлітра. Саме те, що треба. Потім її, звичайно, доведеться викинути, та що поробиш. П’ятсот тисяч гривень — він потім сотню таких чашок собі купить.

За хвилину в голові прояснилося. Олег обережно, намагаючись не розплескати поставив чашку на підлогу та продовжив грати. Ось-ось усе мало скластися. О третій ночі настав довгоочікуваний момент — чоловік був упевнений, що наступна комбінація принесе йому джекпот. Стукіт серця відбивався в скронях, майка просякла потом, страшенно хотілося пити. Він збільшив ставку до максимального рівня. Зараз!

Перший барабан, другий. Олег перестав дихати. Третій, четвертий. Серце завмерло й час потік дуже-дуже повільно. Олег дивився, як картинки змінюють одна одну. Йода, Чубака, Р2Д2 і… Так, Лея! Усе склалося. Екран заповнив напис «500 тисяч гривень». Олег затарабанив руками по столу; перекинувши чашку на підлозі, підхопився зі стільця та вискочив на балкон.

— Я виграв! Я виграв! — закричав він.

У дворі спрацювало кілька автомобільних сигналізацій. Десь загавкав собака. Важко дихаючи, чоловік повернувся в кімнату. По лінолеуму розтікалася смердюча калюжа, та це вже було неважливо. Серце радісно калатало.

«Я покладу тут ламінат, — подумав Олег. — Я ж виграв. Виведу гроші й завтра покладу ламінат у всій квартирі».

Він навів курсор миші на зображення гаманця. Випало меню: «Баланс: 50 грн. Вивести. Поповнити».

У грудях похололо. Олег перевів погляд нижче, на яскравий напис «500 тисяч гривень», що миготів поверх гри. Потім ще нижче, у самий низ сторінки. Неслухняним пальцем крутнув коліщатко миші. Показався ще один рядок із перемикачем «Демо/Реальна гра». Слово «Демо» світилося зеленим.