Правильні слова

— Ты кто?

Перед Вадимом стоїть жінка в мішкуватому камуфляжі горка та високих шкіряних черевиках. У руках вона тримає автомат націлений йому в живіт.

— Ты кто такой, спрашиваю? — повторює вона та піднімає автомат до плеча.

Вадим розуміє, що все скінчено. Треба щось відповісти, але він не може.

Ні, він не боїться, йому не відібрало мову й не заціпило. Він не може відповісти, бо не знає відповіді.

Вадиму завжди було важко добирати слова. Як сказати матері, що він хоче їсти? Дитяче слово «ам» не передавало всього того, що хлопець хотів висловити. Не було в ньому тепла материнських грудей, солодкості молока та запаху любові. Вадим лежав у своєму ліжечку та марно добирав слів, ні, ще не слів — звуків, якими міг би скористатися.

 

— Ну ти диви, яка дитина, — милувалися ним сусіди та родичі. — Ні сльозинки не зронить. Не те, що сестра.

Мама натомість скрушно хитала головою. Вона воліла би, щоби син був більше схожий на старшу сестру Евеліну. Бо Вадим не тільки ніколи не плакав, але й ніколи не сміявся. І не говорив.

Батьки переживали, хвилювалися й тягали малого по лікарях. Ті розводили руками, знизували плечима та радили чекати: «Він це переросте. Заговорить — потім не заткнете. Ось був один випадок…».

 

Перше своє слово Вадим сказав, коли йому було три з половиною роки. Він їхав із мамою в трамваї і вона розповідала йому про все, що бачила за вікном.

— Дивись яка горбата машинка поїхала. — Вказала мама пальцем.

Це було неправильно. Вадим знав, що означає слово «горбата». У сусідньому під’їзді на першому поверсі жила горбата бабуся. Її спина була не просто вигнута. Здавалося, що між лопатками, під незмінною зеленою кофтою старої спить скручений у клубок кіт. Машина не могла бути горбата. Тож Вадим сказав старанно добираючи слова:

— Це стара Волга. Їйний дах задумано-та-створено вигнутоформим задля повітряобтічності.

Мама чомусь розплакалася.

 

Вадим знову замовк на кілька років. Слова навколо були неправильними. Неправильні слова робили боляче. Він бачив це, коли батько називав його дебілом і кричав мамі, що це вона винна. Він бачив це коли мама обіймала його уночі, притискала до грудей і казала, що все буде добре. Це все були неправильні слова. Тому хлопець мовчав.

Спостерігаючи, як старша сестра водить пальцем по сторінках книжки та повільно, по складах, проговорює вже знайомі йому неправильні слова, Вадим подумав, що там можуть бути ще й інші — правильні. Відтоді, кожного разу, коли Евеліна брала в руки книжку, він був поряд. Уважно слідкував за її пальцем та за тим, що саме сестра вимовляє. Коли він навчився читати, йому заледве виповнилося п’ять років.

Майже всі слова в книжках сестри все ще були неправильними. Проте в домі були й інші книжки, багато книжок. Можливо там… Він підходив до полиць, брав одну навмання й не випускав із рук, доки не дочитував до кінця. Рано чи пізно це мусило статись — до рук хлопця потрапила книга із заворожливою назвою «Словник». Це було гарне слово, правильне. І хоча словник містив мало нових правильних слів, він пояснював як користуватися старими, неправильними. А ще з нього хлопець також дізнався про існування інших мов та бібліотеки.

 

Коли Вадим проходив повз трохи вищий за нього стіл бібліотекарки, та зачула якийсь шум, відірвала погляд від роману свого улюбленого Густава Майрінка^[1] й огледіла кімнату. Нікого не побачивши і не бажаючи відриватися від книжки, жінка вирішила, що їй почулася та повернулася до читання.

Серед полиць Вадима знайшов викладач з факультету іноземних мов із місцевого університету Микола Альбертович. Побачивши малюка обкладеного книжками німецькою, він спитав його:

— Хлопчику, де твоя мама?

Це було неправильне питання, тож Вадим нічого не відповів і продовжив гортати книжки заглядаючи то в одну, то в іншу.

Микола Альбертович нахилився та підняв одну з книг. Це виявилась «Іфігенія з Тавриди» Гете. Погортавши трохи книгу викладач присів біля хлопця, показав на випадковий рядок і спитав:

— Скажи, що тут написано.

Це було правильне питання, тож Вадим прочитав:

— Не гоже ницим нам судити легковажно про ці священнії діяння.^[2]

Микола Альбертович зрозумів, що перед ним незвичайна дитина. Не зумівши дізнатись ані від Вадима, ані від здивованої бібліотекарки де живе малий, він все ж відшукав сім’ю хлопця. Викладач переконав батьків Вадима, що їхній син — геній, савант^[3], і що він потребує спеціальної освіти. Відтоді Микола Альбертович майже щодня приходив до Вадима додому, вчився спілкуватися з ним, приносив нові книги та вчив малого правильно говорити. Одного разу він випадково лишив у хлопця підручник з латини. Під час наступної зустрічі той страшенно здивував вчителя, коли відповів на якесь питання мовою котрої тиждень тому ще не знав.

Вивчивши латину, Вадим зробив важливе відкриття — різні мови містили різні правильні слова і чим більше мов він знав, тим більше правильних слів мав. За пів року хлопець міг читати крім німецької та латини ще англійською та французькою.

 

Того літа мама сказала:

— Синку, ти з Миколою Альбертовичем з’їздиш у Москву. Він хоче показати тебе людям, що зможуть тобі допомогти.

У Москві Вадим зустрівся з великою кількістю людей, що задавали безглузді, неправильні питання. Але від них він дізнався ще кілька правильних слів. Також хлопець навчився читати китайською та арабською мовами, і з ними довів загальну кількість правильних слів майже до п’ятидесяти. Одного дня, він вийшов із готелю на вулицю та побачив натовп, що кудись біг. За натовпом їхали військові вантажівки й танки. Десь далеко пролунав гарматний постріл. Вадим присів, зіщулився та затулив вуха. Так хлопець просидів доки якийсь дідусь не підійшов до нього та не поплескав по плечу. Тоді він підвів голову і подивився на дідуся. Той щось постійно говорив, однак все було неправильним. Зрештою, старий узяв хлопця за руку на повів за собою. Дідуся звали Мойсей. Жив він сам у великій трикімнатній квартирі з високою стелею, тут таки неподалік.

 

За кілька наступних років, прожитих у дідусевій квартирі, Вадим навчився читати івритом і грецькою. А потім разом із ним переїхав у Ізраїль. Там хлопець зробив ще два важливі відкриття. Перше — маючи у своєму запасі кілька мов та знаючи купу правильних слів, він уже міг не лише збирати такі слова, а й створювати свої власні. І друге — правильні слова могли змінювати світ. Створення правильних слів захопило його. Він тижнями міг сидіти у своїй кімнаті обклавшись книжками та складати нове слово. Це було схоже на блукання лабіринтом — деякі пошуки заводили його в глухі кути, деякі — до темних проваль. Вадим розумів, що має вивчити більше мов, і чим більше учив, тим більше правильних слів дізнавався. Для химерного сплетіння десятків мов із різною, часто погано сумісною фонетикою, хлопцю довелося винайти власні літери.

Якось у квартиру, де жили Мойсей і Вадим, прийшов дивний чоловік у крислатому капелюсі та з прив’язаними до пояса мотузками. Мойсей показав йому аркуш, на якому хлопець колись написав своїми літерами слово «світло». Чоловіка дуже вразило, що аркуш світився. Він схопив Вадима за плечі та почав кричати щось про нового бен Бецалель⁴.

— Покажи ще щось, — просив він. — Що ти ще можеш?

«Щось» було неправильним, поганим словом. Дуже неправильним. Дуже поганим. Чоловік не сподобався Вадиму. Хлопець хотів, щоб того не було, щоб його не трусили за плечі та не кричали в обличчя. Він узяв аркуш і написав власними правильними літерами правильне слово «нема». Чоловік схопив аркуш щойно Вадим відірвав від нього олівець і… зник. Мойсей скрикнув, впустив чашку з чаєм, захрипів і, схопившись за груди, впав на підлогу. Тоді хлопець написав на чистому аркуші ще одне коротке правильне слово та поклав його дідусеві на груди. За кілька хвилин той підвівся й заходився зачудовано себе обмацувати. Він засипав Вадима купою питань, але всі вони були неправильними, тож хлопець не відповів. Відтоді Мойсей ніколи не хворів, його статура виправилась, а скручені було від артриту пальці знову стали рівними та сильними.

 

За якийсь час вони знову переїхали. Мойсей, в якого з бороди вже зникла сивина, і якого вже ніхто не міг назвати дідусем, сказав, що його здоров’я та зникнення чоловіка в крислатому капелюсі викликає забагато запитань. Тепер вони жили в Берліні. Вадим вивчив турецьку та чеську мови. Одного разу, коли Мойсей дивився телевізор, хлопець побачив на екрані свою маму. Вона постаріла, згорбилась і плакала. А ще тримала в руках буханку хліба та пакет із якоюсь крупою.

— Мы верили, что станет лучше, — говорила вона. — А теперь голодаем…

Позаду в жінки ходили люди у військовій формі з чорно-синьо-червоними нашивками.

— Мама, — промовив Вадим.

Це не було правильним словом, та чомусь хлопцю захотілось сказати саме його. Він повернувся у свою кімнату і сів шукати нове правильне слово. А коли знайшов — написав його на аркуші та приклав до дверей, почекав кілька секунд, відчинив їх і ступив крок уперед. В одну мить, перемістившись майже на дві тисячі кілометрів, Вадим опинився у квартирі, де пройшли перші роки його життя. У квартирі із вицвілими подертими шпалерами, цвіллю на стінах та з купою книг на полицях. І де тепер жінка в камуфляжі спрямувала на нього дуло автомату.

Вадим пізнав у ній свою сестру, що колись навчила його читати та показала напрям до правильних слів. А зараз вона його вб’є. За нею в коридорі стоїть мама в брудному замизганому халаті. Це той самий халат, в якому вона була, коли обіймала його та говорила, що все буде добре. Евеліна пересмикує затвор автомата та знімає його з запобіжника.

— Кто ты? Кто ты такой?

Яке ж правильне слово?

«Хто я такий?»

^[1] Густав Майрінк — австрійський письменник-експресіоніст та драматург. Найбільш відомий за романом «Ґолем», що приніс йому світову славу, ставши одним із книжкових бестселерів ХХ століття.

^[2] Es ziemt sich nicht für uns, den heiligen Gebrauch mit leicht beweglicher Vernunft Nach unserm Sinn zu deuten und zu lenken.

^[3] Савант (фр. savant — «вчений») — прояв у людини екстраординарних здібностей в одній чи кількох вузьких галузях. Зустрічається надзвичайно рідко і зазвичай є вторинним явищем,що супроводжує деякі форми порушень розвитку (аутизм, синдром Аспергера та інші).

^[4] Єгуда Ліва бен Бецалель — празький рабин, мислитель і вчений XVI століття якому приписують створення ґолема.