Ма-ам

— Ма-ам!

Я вирішив, що сьогодні маю приготувати святковий обід. Особливий день — особлива страва. От тільки ще не визначився, що саме це буде.

— Що порадиш приготувати?

Із запропонованих рецептів я відібрав кілька схожих і вирішив, що остаточно визначуся в процесі. Перше, що мені знадобиться, це м’ясо. Тож я спустився на харчовий рівень і огледів тварин. Корова ще не досить обросла плоттю після моїх минулих кулінарних експериментів і подекуди проміж блідо-рожевими волокнами проглядав титановий каркас. На баранину в мене були інші плани, а от свиня являла собою акуратний світло-червоний куб м’яса із білими прожилками жиру. Так чи інак — її треба було утилізувати. Я перевірив показники гормонів, кислотно-лужний баланс і зрізав по кілька сантиметрів із кожного боку.

Відправивши м’ясо на кухню, попрямував до біореплікаторів, що вирощували овочі. Пройшов уздовж яскравих кубів баклажанів і перцю та зупинився біля буряка. На відміну від інших овочів, реплікатор буряка в мене був лише один, бо користувався ним я рідко. І тепер він був уже не акуратним кубом, а, радше, кулею, наближаючись до своєї давньої форми.

— Ма-ам, — сказав я. — Гадаю, я визначився із рецептом.

Крім буряка я зрізав ще кілька скибок томату, картоплі, моркви та цибулі й відправив їх на кухню услід за м’ясом. Однак коли підійшов до реплікаторів із капустою — виявив, що всі вони виведені з ладу.

— Ма-ам, проведи діагностику капусти.

— Механічне пошкодження силового кабелю на шостому технічному рівні, — пролунав голос із динаміків.

— Це вже вкотре за цей місяць?

— Вчетверте.

— Минулого разу постраждали злакові. Відправ туди дронів, але нехай лише все полагодять і нічого не прибирають. Я сам хочу визначити джерело проблем.

Коли я прибув до місця поломки, її вже було усунуто. Прибиральник стояв біля купки сміття, що складалася переважно з дротів і шматочків ізоляції. Я підняв пошкоджений шматок силового кабелю, повертів його в руках і кинув на підлогу.

— Миші. Чи якісь інші гризуни.

На підтвердження моїх слів із вентиляції показалася сіренька мишка. Вона сиділа на краю отвору та водила носиком туди-сюди, намагаючись знайти собі якусь поживу. Я підніс до неї руку й вона, обнюхавши її, безстрашно перебралася мені на долоню. Я погладив сіре створіння й сказав:

— Ма-ам, ізолюй за мною весь рівень і стерилізуй його. Потім відправ прибиральників і встанови лазерні решітки в повітроводах.

На кухні я пустив мишку на стіл, де вже лежали м’ясо й овочі. Кілька хвилин спостерігав, як вона вагається, з чого почати трапезу. Відкусивши від усього потроху, мишка, зрештою, заходилася гризти буряк.

— Що ж, якщо тобі він до вподоби, гадаю, ми подружимося, — сказав я. — От тільки компанії тобі бракуватиме.

Відрізав їй ще потрохи від кожного шматка та накрив великою прозорою мискою.

— Нікуди не йди, я скоро повернуся.

Я сходив у майстерню й запустив принтер на друк клітки. Мені все ще була потрібна капуста, тож доведеться за нею вийти і хтозна, коли повернуся. А миші під мискою повітря може не вистачити.

— Ма-ам, яка ситуація назовні?

— Полярний день, температура плюс дев’ятнадцять градусів.

Я повернувся до екрану на стіні.

— Покажи де найближче я можу знайти білокачанну капусту.

Переді мною з’явилася мапа полярного архіпелагу й почала віддалятися, доки серед океану не показалися ще кілька островів і край материка. Навколо трьох місць блимали жовті трикутники.

— Найближчі визначені людські поселення із розвинутим землеробством. Наразі наявність білокачанної капусти підтверджено лише в одному із цих місць.

Один трикутник змінив колір на зелений. Я присвиснув — майже на сороковій паралелі — як же вони там виживають. Там я ще не бував, не мав нагоди.

— Розвідка інших двох поселень займе орієнтовно до чотирьох годин. Мені відправити розвідників?

— Так, відправ, будь ласка. З’ясуємо на майбутнє, що там. — Я поглянув на самотню мишку під мискою. — І підготуй мені транспорт зі стандартним супроводом — два боти, два дрони.

У мене виникла ідея, як цією нагодою вийти назовні, можна скористатися. Гуляти, так гуляти. Поки я вдягався, з майстерні доставили готову клітку. Я пересадив туди мишу й пішов у ангар.

— Ма-ам, збережи продукти до мого повернення, зроби сметану та підготуй запас про всяк випадок.

Коли я запустив пропелери конвертоплана, купол наді мною розділився надвоє. За хвилину половинки даху роз’їхалися і я піднявся в небо.

Проклавши курс до острова, де мала бути капуста, я віддав керування автопілоту. Розглядати пейзаж унизу було цікавіше, ніж керувати польотом. Під нами зеленів найбільший острів Антарктиди, що так і не отримав власної назви. Коли льодовики розтанули й колишній континент перетворився на архіпелаг, людству було не до назв.

— Ма-ам, чи були за останній час якісь вторгнення?

— За останній рік зареєстровано 5 вторгнень на західні острови та два на східні. Ворожий десант знищено, їхнє переміщення ретроспективно відслідковано. Проведено каральні операції.

— Втрати?

— Десант — сто відсотків, поселення, що його відправили — від тридцяти до п’ятидесяти…

— Наші втрати?

— Три дрони, один бот.

Я посміхнувся. Усе ж, що-що, а воювати вона вміла. Власне, її найпершим призначенням була саме війна. Це потім я вже додав решту функцій.

— Розбуди мене, коли будемо на підльоті, — сказав я і відключився.

— Прибуття за п’ять хвилин, — голос автопілота м’яко повернув мене до реальності.

Я розплющив очі.

— Покажи місце прибуття.

На екрані з’явився острів знятий супутником з орбіти. Майже весь укритий зеленню. Поселення на березі — низенькі, напівутоплені в землю хатки вкриті соломою. Стежки повз них сходяться в одне місце. Імовірно це їхня центральна площа чи місце зібрання, чи й те й інше водночас.

— То в них тут ціле місто. Чого ж вони живуть у землянках, якщо такі цивілізовані.

— Імовірно заради термоізоляції. Згідно з моїми даними, температура влітку тут сягає п’ятидесяти градусів. Саме звідси відбувалися експедиції на східні острови.

Це означало, що саме тут за останній рік проходили дві каральні операції.

— Ма-ам, ти впевнена, що тут є капуста? Не бачу полів.

— Вирощування продуктів відбувається під землею. Під час останньої операції виявлено щонайменше три такі плантації.

Ми саме підлетіли до острова та зависли над ним. Тож я вивів на екран зображення з камер конвертоплана.

— Ага, бачу, як виявлено.

Картинка з камер майже не відрізнялася від картинки із супутника лише в одному місці темніла чорна пляма провалля.

— Глибоко вони ховалися?

— Десять метрів.

Я пошкодував, що вдома не розпитав про це місце докладніше. Люди, що вирощують овочі на глибині десяти метрів під землею можуть бути небезпечні. По собі знаю. Крім того, я планував зірвати капустину на полі, а не лізти за нею під землю.

— Саджай нас на площі.

Я увімкнув щит і взяв тризубець. Подивимося що тут і до чого.

Щойно задня стінка конвертоплана опустилася, перетворившись на рампу, мене обдало хвилею спеки. Разом із нею прийшов солоний запах океану. Я подумки відзначив, що на майбутнє варто ще й пору року уточнювати, перш ніж забиратися так далеко до екватора. Порадів, що обмежився мінімальною кількістю одягу. Селище зустріло мертвою тишею. Не те, щоб я розраховував на шикарний прийом, та в інших місцях завжди було з ким поговорити.

— Агов!? — гукнув я.

Ніхто не відповів.

— Я прийшов із миром!

Знову тиша.

— Ма-ам, якою мовою вони тут говорять? Вони мене зрозуміють?

Від одного з дронів пролунав голос:

— Мовний конструкт порівняно молодий, зі складною граматикою характерною для малих племен. Однак включає в себе слова із кількох давніх мов…

Промову дрона обірвала сітка, що впала на нього невідомо звідки. Миттєво два боти укрили мене своїми щитами. Дрон, що залишився піднявся вище та заклав крутий віраж у пошуках нападників.

— Не стріляти, — наказав я та піднявши руки обійшов ботів. — Мир! Друг! Капуста!

Ніхто не відповів, але більше нічого й не прилетіло. Я повільно, не опускаючи рук, повернувся навколо своєї осі й стиха спитав:

— Вони розуміють слово «капуста»?

— Я вирахувала траєкторію пострілу, — повернув до мене голову один із ботів. — Готова нанести ракетний удар.

На підтвердження цих слів на даху конвертоплана піднялася та розвернулася в бік селища ракетна установка.

— Не варто, — я помітив якийсь рух за однією з хатин і гукнув туди. — Капуста! Друг!

З-поза землянок почали виходити тубільці. Майже голі, лише на стегнах пояси з листя чи шкіри. У жінок також прикриті груди. Всі, як один, бронзовошкірі та сильні на вигляд. Не схоже, щоби вони тут голодували. Такі дійсно можуть відправитися за тисячі кілометрів шукати землю богів.

— Ма-ам, покажи їм капусту.

Один із ботів простягнув руку до людей, що підходили й ті на мить відсахнулися. Та коли над його долонею з’явилася голограма — підійшли ближче.

— Капуста, — сказав я, коли один юнак підійшов особливо близько. — Мені капуста.

Я тицьнув пальцем себе в груди. Юнак теж вказав на мене і спитав:

— Капуста?

Я вдав, що беру в бота з руки капустину та повторив:

— Мені капуста.

Потім показав на себе ще раз:

— Друг.

Юнак розвернувся до решти людей і швидко проказав кілька слів. Я вловив щось схоже на «друг». Можливо, ми все ж порозуміємося. За кілька хвилин з’явилася молода жінка із капустиною в руках. Качан був невеличкий і майже білий, що не дивно, якщо його виростили під землею. Я взяв капустину, понюхав, відламав листок і відкусив шматочок.

— Хороша капуста, дякую.

— Хороша капуста, — повторила за мною жінка.

Я показав пальцем на жінку та на юнака:

— Ходімо.

Вони не поворухнулися. Я пішов до конвертоплану, на півдорозі розвернувся та махнув їм ще раз.

— Друг! Ходімо.

Увійшовши всередину, я знову озирнувся. Люди стояли й чекали чогось.

— Друг, — сказав юнак.

— Ма-ам. Ми забираємо цих двох із собою.

Боти рушили до жінки та юнака. Люди закричали та кинулися врозтіч, однак їм годі було змагатися в спритності з ботами, які вже за мить наздогнали свої цілі, повалили на землю та накинули на руки й ноги пластикові петлі. Проте коли вони підняли бранців і понесли їх до конвертоплану в ботів з-за хатин полетіли каміння та стріли. Одному боту в ноги влучили бола́^[1]. Він упав, і чоловік, якого він ніс — скрикнув. Я навів тризуб на те місце де, на мою думку, ховався нападник, і натиснув на спуск. Заряд плазми влучив у халупу і її відразу охопив вогонь. Почулися крики жаху та болю. Поки бот підводився та заносив бранця в конвертоплан, я зробив іще кілька пострілів.

— Ма-ам, піднімай нас, — сказав я та відступив у глиб салону.

Гвинти на крилах розкрутилися, вхід зачинився й апарат почав підніматися.

— Друг, друг, — плакала на підлозі жінка.

Чоловік стогнав від болю — по його руках текла кров. Я наказав ботам і дрону, що лишився зайняти свої місця та сів у пілотське крісло. Конвертоплан перейшов у режим горизонтального польоту й почав прискорюватися. Жінка скрикнула й заторохкотіла щось своєю мовою. Чоловік закричав. Під нами розлігся океан. На екрані кругового огляду, я дивився, як острів стрімко зменшується та зникає позаду.

— Ма-ам… — сказав я, проте закінчити речення не встиг.

Щось гостре увійшло мені в спину, проскреготіло по хребцях та грудині, пробило легені. Я опустив погляд. Із грудей стирчали вістря тризуба. Над вухом я розібрав слова бранця:

— Капуста, друг, капуста.

Я помер.

Я розплющив очі й скляні вигнуті двері переді мною ковзнули убік. Ступив на підлогу та відчув, як ворсинки покриття лоскочуть підошви. Увімкнувся теплий обдув і я кілька хвилин стояв нерухомо поки пренатальні води випаровувалися з моєї шкіри.

Увійшовши в залу, я сказав:

— Ма-ам, покажи мені, що там сталося. Чому знадобився запас?

Екран на стіні засвітився. Я побачив салон конвертоплану, себе в кріслі пілота, бранців на підлозі — чоловіка та жінку. Жінка лежала нерухомо, а чоловік викручувався вужем. Кров із рани на руці стікала на пластикову петлю, що стягувала його руки. Мені здалося, що я побачив, як разом із пластиковими наручниками з його руки сповзає шматок шкіри.

Чоловік дотягнувся до тризуба на стіні і його вістряком розрізав пута на ногах. Потім підійшов до мене, що сидів у кріслі пілота й устромив тризуб мені в спину. Кров із його руки вже не капала, а бігла на підлогу цівкою. Чоловік похилився й упав. Моя блакитна кров змішалася з його червоною.

— Ма-ам, покажи, що там зараз.

Картинка сіпнулася, та майже не змінилася. Чоловік так само лежав біля пілотського крісла, тільки  крові натекло більше. Жінка ледь помітно змінила положення.

— Ма-ам, за скільки прибуття?

— Дві години, двадцять сім хвилин.

— Час варити бульйон.

Я порізав м’ясо та поставив його варитися. Поки знімав піну  — дивився на жінку в конвертоплані. Трохи хвилювався за неї. Порізав трохи овочів і також позакидав у воду. Посолив і вкинув кілька гранул перцю.

— Ма-ам, увімкни їй там яку-небудь заспокійливу музику.

Я поставив запікатися буряк, непоспіхом порізав та обсмажив моркву й цибулю. Перетер томат, дав стекти зайвій рідині та закинув до овочів тушкуватися. Посолив. З динаміків пролунало:

— Прибуття за п’ять хвилин.

Я піднявся в ангар саме вчасно, щоби побачити, як опускається конвертоплан. Його задня частина відчинилася. Завантажилися спогади моєї подорожі. Жінка розплющила очі й скрикнула, коли побачила, як я увійшов у салон. Я підняв тризуб і поставив його на місце, узяв капустину та вийшов.

— Ма-ам, прибери тут усе. Жінку помий і приведи в їдальню.

На кухні я вимив і нашаткував капусту, нарізав картоплю та закинув їх до м’яса. Дістав печений буряк, натер і також укинув до м’яса разом із морквою та цибулею. Додав спецій.

Коли я саме закінчив розкладати прибори двері кімнати ковзнули вбік, впускаючи двох ботів, що привели жінку. На ній уже не було недолугого листя. Її шкіра була чиста, а волосся розчесане. На зап’ястях і литках синіли сліди від пут. Однак погляд лишався злим і настороженим.

— Прошу, сідай, — я показав на стілець.

Боти посадили жінку на нього та застібнули навколо зап’ясть паски-липучки. Вона підібгала ноги та боязко зіщулилася. Я сів навпроти й сказав.

— Сьогодні виповнюється рівно п’ятсот років, як я переніс себе в це тіло. Не конкретно в це, звичайно. В таке.

Я взяв ложку та розмішав сметану в тарілці.

— Тож я вирішив влаштувати святкову вечерю. Не тільки для себе.

Я виловив шматочок картоплі й простягнув його мишці в клітці посеред столу. Та заходилася його гризти притримуючи лапками.

— Вас мало би бути двоє, та, нажаль, твій друг стік кров’ю перш ніж ви долетіли.

Я набрав ложку борщу й відправив її до рота. Заплющив очі. Відчув солодкість буряку, кислоту томату, гармонію овочів і м’яса, яку відтіняв молочний смак сметани.

— Тобі варто це спробувати, — сказав я, коли розплющив очі. — Це, мабуть, найкраще, що винайшло людство. Крім технології переносу свідомості.

Один із ботів звільнив праву руку жінки. Вона відразу ж прикрила нею груди. Я розсміявся.

— Тут тобі нічого не загрожує, не переживай.

Я кивнув на її тарілку:

— Їж.

І сам з’їв ще одну ложку борщу, показуючи приклад. Жінка нахилилася над тарілкою, обережно її понюхала та боязко покосилося на ботів.

— Ма-ам, прибери ботів, будь ласка. Гадаю в нас тут не буде проблем.

Боти вийшли й жінка, поглянувши на мене невміло взяла ложку й зачерпнула з тарілки. Знову понюхала й обережно пригубила. Узяла ще одну, а потім впустила ложку на підлогу, схопила миску й почала їсти прямо з неї.

— Взагалі-то до борщу потрібен ще часник, та на превеликий жаль, я його не зберіг і не зміг відшукати. Однак бачу, що тобі й так подобається.

Я дістав ще один шматок картоплі та згодував його мишці. Жінка допила рідину, поставила тарілку на стіл, звільнила другу руку й заходилася пальцями вигрібати гущу.

— Мені їжа, як така, непотрібна, та я все ж час від часу тішу себе чимось смачненьким.

Коли я підвівся з-за столу, жінка знову зіщулилася, обхопивши тарілку обома руками. Я відчинив клітку й дістав мишку.

— Нажаль мені довелося вбити всіх її родичів. Тож я подумав, що ви… ти, могла би скласти їй компанію.

Я простягнув мишку жінці, та вона лише сильніше стисла тарілку. Кісточки її пальців побіліли.

— Ви могли би жити тут, зі мною.

Жінка дивилася на мене великими настороженими очима. Не дочекавшись жодної реакції, я розвернувся та попрямував до свого стільця. Почувши якийсь звук позаду себе, озирнувся. Миска вдарила мене в скроню. Я заточився й упав на коліна. Жінка застрибнула мені на спину, звалила на підлогу й, схопивши за волосся, заходилася бити головою об кахлі. Я підвівся і спробував скинути її із себе, але вона увіп’ялася мені пальцями в обличчя та зубами в шию. На стіл бризнула блакитна кров. Ноги підкосилися, я знову опинився на підлозі. Жінка схопила черепок від миски й увігнала його мені в шию. Раз. Другий. Третій.

— Ма-ам! Стерилізуй тут усе. Ма-ам!

Я почув звук дверей, що ковзнули зачиняючи кімнату й покинув тіло.

Мене оточувала пітьма. Запасне тіло не було готове і я опинився у віртуальній реальності створеній на мейнфремі бункера саме для таких випадків. Позбавлений тіла та можливості прямо впливати на реальний світ я почувався слабким і беззахисним. Бажаючи переконатися в тому, що дикунка мертва, я підключився до камери кімнати. Вона була жива. Обома руками жінка тримала стулку дверей і ногами впиралися в стіну, намагаючись їх відкрити. Двері повільно піддавалися.

— Чому двері не зачинилися? Чому кімнату не простерилізовано.

Перш ніж я отримав відповідь від системи безпеки, я побачив причину сам. У пазу якими ковзали двері, між ними та рамою, лежало понівечене сіре тільце мишки.

Жінка нарешті змогла прочинити двері настільки щоби змогти вийти з кімнати. Я переключився на камеру в коридорі. Раптом жінка подивилася просто на неї. Простягнувши до камери руку вона підстрибнула й зображення зникло. Я знову опинився в пітьмі.

— Ма-ам…

^[1] Бола́, бола́с — метальна зброя, яка складається з ременя або декількох ременів, до кінців яких прив'язані кам'яні кульки. Бола́ не стільки вражають тварину, скільки захоплюють, заважаючи втікати та спутуючи ноги.