Люди Білого Короля

Коли учень шамана Пташина Лапа приніс вчителю звістку, про те, що в савані упав Листок зі Дерева, той відразу наказав йому покликати головного мисливця — Орлину Хмару. Мисливець повернувся в селище лише коли сонце вже хилилося до заходу, проте отримавши звістку про Листок, благоговійно опустився на коліна, випростав руки до Світового Дерева, що тягнулося до самого неба та вклонився йому торкнувшись лобом землі. Підвівшись, він одразу попрямував за хлопцем до хижі Чорного Неба.

Шаман сидів назовні задерши голову, ніби вдивляючись більмами очей у вечірнє, вже темне на сході та помаранчеве на заході небо, яке для нього завжди лишалося чорним.

— Довго ж ти шукав його, — суворо озвався старий до Пташиної Лапи. — Знову до Білої Квітки бігав?

— Не свари, учня, — вступився за того мисливець. — Я був на полюванні й він привів мене щойно я повернувся. Я навіть води не встиг випити.

Чорне Небо мовчки простягнув Орлиній Хмарі гарбуз-горлянку з водою. Той напився й передав його хлопцю. Пташина Лапа допив воду притримуючи гарбуз культею та хотів був піти до криниці, наповнити гарбуз знову, але шаман спинив його.

— Тобі варто послухати нас, хлопче.

Повернувши сліпе бліде обличчя до Орлиної Хмари старий продовжив:

— Зі Світового Дерева упав Листок. Накажи жінкам наповнити водою найбільші ночви які є. Візьми кількох найсильніших чоловіків, рушай до Листка та принеси того, хто спустився на ньому.

— Ти думаєш?..

— Я сподіваюсь, що це Білий Король шле нам звістку, проте це також може бути й Коричневий Демон. Прислужники Демона також будуть шукати Листок, але вони бояться пустелі, тож будуть чекати до ранку. Тому ви маєте рушати зараз.

Орлина Хмара зітхнув і шаман вловив у його зітханні невдоволення.

— Коли Білий Король повернеться, він спитає: «Де мої посланці? Чи боронили ви їх?»

— І я відповім, що боронив, — зітхнувши відказав мисливець і устав.

— Накинь щось на плечі. — сказав він хлопцю. — Вночі в савані холодно.

Мовою, якою в селищі говорили лише вони двоє Чорне Небо розказав хлопцеві, що той має взяти з собою. За кілька хвилин Пташина Лапа зібрав усе необхідне та вийшов з хижі.

— Якщо людина, яку ви знайдете, не зрозуміє мову шаманів… — Чорне Небо простягнув хлопцеві ножа.

Той повісив його собі на шию та зітхнув.

— Я знаю.

— Так треба, — сказав Чорне Небо. — Ми бережемо цих людей від демонопоклонників.

Перш ніж піти до криниці, де мали зібратися чоловіки, що рушали шукати Листок Світового Дерева, Пташина Лапа попрямував до хижі Білої Квітки. Ставши за хижою він засвистів сорокопудом, що було їхнім із Квіткою умовим сигналом. Та замість дівчини з’явився її батько — найбільший і найсильніший мисливець племені — Слонячий Бивень. Це ім’я він отримав за те, що його шкіра була білою, навіть білішою ніж у Пташиної Лапи та Чорного Неба. Біліше була тільки шкіра його доньки.

— Може з тебе й буде колись путній шаман, але свистіти ти так і не навчився, хлопче, — сказав чоловік.

У руках він тримав кілька дротиків і лук. На плечі накинув каросс зі шкури антилопи.

— Не баріться тут, — кинув мисливець і пішов.

— Ти сказала батькові про нас? — спитав Пташина Лапа, коли з хижі вийшла Біла Квітка.

— Він сам здогадався, — відповіла дівчина. — сказав, що наші діти напевне будуть взагалі прозорі.

Вона поклала руку на груди хлопцю й навіть на його світлій шкірі та виділялася білістю. Пташина Лапа накрив її своєю.

— Я іду з мисливцями шукати Листок.

— Я знаю, батько мені сказав.

— Коли ми повернемося, я скажу, що хочу взяти тебе за дружину.

Дівчина кивнула.

— Я хотіла тобі подарувати це пізніше, коли прийде сезон дощів, але… — вона вдягнула йому на культю шкіряний мішечок і перев’язала строкатим шнурком. — Так рука не буде мерзнути вночі.

— Рука? — хлопець сумно посміхнувся. — Лапа!

— Моя лапа, — дівчина поцілувала його в щоку. — Повертайся швидше!

Коли Пташина Лапа прийшов до криниці, там Крім Орлиної Хмари та Слонячого Бивня було ще четверо чоловіків. Усі вони з його появою розсміялися та почали ляскати білого велетня по плечах. Здогадуючись, що могло стати причиною веселощів хлопець теж засміявся. Так, сміючись, жартуючи та намагаючись не думати про прислужників Демона вони відправились у нічну савану.

Небо на сході вже посвітлішало, коли мисливці вийшли до Про́клятого Шляху.

— Якби ми прийшли сюди вдень, — сказав Слонячий Бивень Пташиній Лапі. — Ти відчув би як смердить зад  Коричневого Демона.

— Якось розкажеш, коли ти це нюхав його зад, — відказав замість хлопця Орлина Хмара.

Усі розсміялися та заходилися збирати гілки та траву.

— Нащо це, — поцікавився Пташина Лапа.

— Якщо торкнутися про́клятої дороги вдень, вона лишить на шкірі чорні смердючі плями, — відповів мисливець. — Зараз ніч, та я однаково не хочу ризикувати накликати на нас прокляття.

Зробивши з трави та гілок настил, мисливці перейшли ним на інший бік і майже одразу побачили вдалині Листок.

Пташина Лапа одразу зрозумів, що це саме те, що вони шукали, хоча Листок Світового Дерева не був схожий на звичайні листки. Він був зовсім не зеленим, а натомість блискучим, як той ніж, що висів у хлопця на шиї, і про який він намагався не думати. А ще Листок був величезним. «На ньому могла би уміститися людина», — подумав Пташина Лапа й у ту ж мить Листок розпався надвоє і з однієї з половинок показалася людська рука.

Поверталися в село мисливці, коли сонце вже стояло в зеніті. Слонячий Бивень, що незмінно тримав ноші за один край зрештою згодився перепочити і віддав його двом іншим чоловіка. Його шкіра почервоніла й він накрився плащем із головою, сховавшись від нещадних променів. Ще здалеку Пташина Лапа помітив Чорне Небо, що стояв посеред натовпу.

— Його шкіра біла, як у нас і Бивня з Квіткою, і він просив води мовою шаманів, — схвильовано повідомив хлопець старому.

— Так і має бути, — відповів той. — Він — людина Короля, як і ми.

Чужинця, за наказом шамана поклали в ночви з водою, що стояли в тіні великої акації. Чорне Небо звелів Білій Квітці невідступно бути поряд із ним і по краплі поїти соком із плодів баобаба. Щойно перші краплі соку потрапили тому до рота, як він опритомнів і щось запитав дівчину.

Вона не зрозуміла його, на відміну від Пташиної Лапи, адже чужинець говорив мовою шаманів.

— Хто ви такі та де я?

Відповів йому Чорне небо. Старий сів біля ночов схрестивши ноги й урочисто промовив:

— Вітаю тебе, о хоробрий воїне. Ми вірні піддані Білого Короля. Ті, хто захищають і оберігають його посланців. У нас ти знайдеш прихисток і удосталь води та їжі.

Шаман замовк, а коли чужинець жодним чином не відреагував на його слова, продовжив:

— Мене називають Чорне Небо. Я, як і ти, прибув до цього племені багато років тому, щоби нести йому благу вість про нашого правителя. Назви ж нам своє ім‘я, щоби ми знали як називати тебе.

Поки старий говорив, мало не все плем’я зібралося навколо. Люди не розуміли його, та відчували, що стали свідками значущої події про яку будуть розповідати своїм онукам.

— Молодший механік Ковач. Спустився сюди, щоби підняти кабіну ліфта.

У Пташиної Лапи запаморочилось у голові. Слова чужинця були йому незрозумілі, але те як він вимовляв їх, саме їхнє звучання будили в ньому неясні спогади та збурювали незнайомі до того відчуття. Хлопець розгублено подивився на шамана.

— Дуже довго ми чекали, коли хтось із людей Короля повернеться та очистить землю від демонопоклонників, — сказав Чорне Небо. — Нарешті наші молитви було почути — Король послав тебе.

— Як ми можемо допомогти тобі? — спитав чужинця Пташина Лапа.

— У мене була аптечка, — той спробував підняти руку.

Хлопець розгублено похитав головою показуючи, що не розуміє, про що мова.

— Сумка, сумка із зеленим хрестом.

Серед купи речей чужинця Пташина Лапа знайшов білу коробку, що підпадала під опис. Вона була ніби зроблена із цупкої тканини й на двох її боках було вишито по зеленому хресту.

— Ось вона, — хлопець хотів подати коробку чоловіку, та той лише торкнулася її і коробка відкрилася.

— Червоний ін’єктор, — прошепотів чоловік і побачивши, що хлопець не реагує, додав: — Паличка. Така, — Він широко розвів великий і середній пальці.

Пташина Лапа знайшов серед вмісту коробки предмет, що був схожий за описом на те, що просив чужинець.

Той узяв паличку, підніс до очей, а потім притулив її собі до грудей. Хлопець почув коротке гудіння й чоловік почав легше дихати.

Чорне Небо потягнувся до палички й узяв її зі слабких пальців.

— Відпочивай, хоробрий воїне, — мовив він і підвівся — Завтра ти розкажеш нам про Білого Короля.

Чоловік нічого не відповів і Пташина Лапа побачив, що той уже спить.

Підвищивши голос так, щоби почули всі, хто зібрався навколо них Чорне Небо сказав:

— Готуйтесь і радійте, до нас на Листку Світового Дерева спустився посланець Білого Короля. Сьогодні увечері ми проведемо синанал.

Хлопець хотів ще поговорити з Білою Квіткою, проте, Чорне Небо тоном, що не терпів заперечень, відправив його відсипатися після подорожі:

— Цього разу ти будеш проводити ритуал. Тож маєш зосередженим і тримати ритм, а не куняти та збиватися. Іди відпочивай.

Для ритуалу чоловіки склали велике вогнище, а жінки принесли широку ряднину та добряче намочили її.

— Що співати, учителю? — спитав Пташина Лапа, поклавши на коліна священну книгу гімнів.

— Співай «Отримано».

Хлопець відкрив книгу на потрібній сторінці. Світла від Вогнища було замала для того щоб чітко розрізняти літери, та він знав його на пам’ять. Пташина Лапа затягнув синанал, а чотири чоловіки узявши ряднину за кути, почали махати нею над вогнищем, прислухаючись до слів пісні. Вони то затримували ряднину над ним, так що вона починала парувати від жару, то швидко проводили накриваючи вогонь лиш на мить. Чорне Небо не міг бачити їхніх рухів, та він уважно слухав хлопця і плескав його по плечу, коли той починав поспішати чи навпаки. Сім разів Пташина Лапа проспівав синанал. І перед кожним разом жінки поливали ряднину водою з відер, але все одно до кінця ритуалу та вся була в чорних підпалинах.

Зрештою, коли все було скінчено, ряднину ще раз полили водою та віднесли кудись за межі кола світла. Ватра ще палахкотіла, та вже не так високо й молодь заходилася через неї стрибати наслідуючи мисливців, які щойно виконували ритуал.

Жінки принесли глечики з пивом із сорго, а чоловіки — оберемки мотузяної трави. Коли всі зробили по ковтку пива, чоловіки вкинули траву у вогнище, від чого селищем поповз густий, солодкуватий дим.

— Колись землею правив Коричневий Демон, — почав свою розповідь Чорне Небо. Він володів морями та горами, пісками пустелі та травою савани, рибами, тваринами та птахами. Але жадав більшого. Тоді він створив людей, щоби ті славили його. І вони славили. Та він не був добрим володарем. Він був жорстоким і нещадним. Страждали від нього і звірі і люди. Страждали, та однаково славили. Адже він був володарем усього сущого.

— А тоді з’явився Король, — сказала якась дівчинка

Шаман замовк.  Дівчинка дістала потиличника від матері, а Пташина Лапа подав учителю миску з пивом. Той зробив великий ковток, повернув її хлопцю та продовжив:

— Люди викопували для нього блискучі камінці й чавили із землі кров. Люди вбивали одне одного на його утіху та помирали в злиднях. Однак цього було мало Коричневому Демону. Чого б вони йому не давали він хотів більше. Та потім далеко на холодній півночі з’явився Білий Король. Він задумав убити Демона. Для цього Король вирішив зробити найбільший спис. А для найбільшого спису потрібне найбільше дерево. Білий Король обійшов увесь світ, він радився з мудрецями на півночі та півдні, йому допомагали чаклуни сходу та заходу і, зрештою, він створив Насінину Світового Дерева. Щоби народити Світове Дерево йому була потрібна найкраща земля та найтепліше сонце. Тож він прийшов сюди.

Усе плем’я благоговійно видихнуло, як робило це кожного разу, коли Чорне Небо розказував про Короля.

— Він поклав Насінину в землю й сказав: «Рости швидше Дерево, з твоєї гілки я зроблю спис, яким вб’ю Коричневого Демона». На біду, ті його слова почули прислужники Демона. Побігли вони до свого володаря й сказали, що Король хоче його вбити. Тоді Демон зібрав усіх своїх посіпак: і тих шо ходили землею, і тих, що плавали у воді, і тих, що по небу літали й мовив їм: «Уб’ємо Короля, бо він мене хоче вбити, а за мною і вас уб’є». І, піднявши червоний, як кров прапор, пішли посіпаки Коричневого Демона війною на Короля. Проте стали чоловіки та жінки на його захист, і підняли прапор синій, як небо та жовтий, як савана й почалася запекла війна.

Усе плем’я знову шумно разом, як за командою, видихнуло.

— Тридцять три роки тривала та війна. Залізні птахи рвали одне одного кігтями, залізні риби вгризалися в боки одна одній, залізні леви кидалися на залізних носорогів… А Дерево все росло. Сказав тоді Коричневий Демон: «Вже скоро зробить Білий Король спис зі Світового Дерева, вже скоро прохромить мене тим списом. Тож маємо зрубати всі гілки на ньому». Він перевдягнувся в біле, і його посіпаки перевдягнулися в біле, і пішли вони до Дерева й садівники Короля пропустили їх. І полізли вони вгору. Аж тоді навідався Білий Король до Дерева і взнав, що піднявся туди Демон і так сказав садівникам: «Що ж ви накоїли нерозумні. Тепер Коричневий Демон обрубає всі гілки і я не зроблю найбільший у світі спис і не вб’ю його. Мушу лізти за ним і битися з ним у кроні Дерева». І поліз він за Демоном і всі лицарі його полізли за ним. Минуло тричі по тридцять три роки, та ані Король, ані Демон не спустилися на землю. А садівники сказали: «Не зможе Король убити Демона без спису! Будемо ж ми поклонятися Демону, а Короля забудемо!»

Люди навколо шамана обурено загуділи й він замовк. Пташина Лапа подав старому миску з пивом і той зробивши ковток та дочекавшись, поки відновиться тиша, продовжив:

— Та лишилися люди, що не забули короля. Були діти, що не пішли на війну проти Демона. Були старі, що їх навчали, як оце я вас навчаю. Діти ті виросли та народили своїх дітей. А ті ще народили дітей. А ті народили вас. І тепер ми чекаємо повернення Короля і славимо його.

Плем’я схвально загуділо й цього разу Чорне Небо не перервався. Натомість він підвищив голос:

— Мусимо пам’ятати королівську мову, бо за нею Король впізнає своїх прибічників. Мусимо тримати її в таємниці від садівників, що забули її та поклоняються Коричневому Демону. Король же посилає своїх лицарів назад на землю, щоби повідомити, що його бій із Демоном триває. Так послав він мене.

Плем’я знову схвально загуділо й знову шаман не спинився.

— Так послав він Пташину Лапу. Так послав він цього чоловіка. Взнаєте посланців короля за білою шкірою та чорним волоссям. Славімо ж Короля.

Хлопець подав учителю миску. Той високо підняв її славлячи Короля в кроні Світового Дерева, а потім зробив ковток. Так само зробили всі, хто тримав миски з пивом. Шаман віддав миску учню і той вдячно допив рештки пива.

Мабуть від пива та диму мотузяної трави спалося хлопцю погано. Снилося йому, що має обидві руки здорові та сильні. І що лізе він угору стовбуром баобаба, як лазять леопарди. І що піднімається, ген, аж до хмар. Але виявляється, що то не хмари, а дим. І то горить дерево. Горить унизу і горить угорі. Все навколо затягує ядким димом.

Прокинувся Пташина Лапа від кашлю. Дим набився в горло і не давав дихати. Відблиски вогню танцювали на стелі його із Чорним Небо хижі. Знадвору долинали крики жаху й болю.

— Вогонь! — хлопець схопився на ноги. — Горимо!

Відкашлюючи гіркий дим, він вискочив надвір і побачив, що горить не лише його халупа — палає все селище. За кілька ударів серця прийшло страшне розуміння — на селище напали!

Його одноплемінники вискакували з палаючих будинків і відразу падали збиті з ніг нападниками. Садівники, а це були саме вони, накидували їм на шиї широкі шкіряні петлі прив’язані до довгих палиць, валили на землю та скручували мотузками руки та ноги.

Пташина Лапа укляк на місці. Він бачив, як Чорне Небо стоїть здійнявши руки. Бачив, як збитий кимось той падає на землю. Бачив як Слонячий Бивень прохромив своїм списом одного нападника й голіруч зламав шию іншому, та потім упав, коли на нього накинули сітку. Пташина Лапа так і стояв перед власними дверима, коли удар обрушився йому на голову. Хлопець провалився в пітьму.

Опритомнів Пташина Лапа, коли сонце вже було майже в зеніті. І перше, що від відчув, це був страшенний сморід. Нічого подібного він не відчував ніколи в житті. Навіть коли Чорне Небо примусив його очистити від гнилого м’яса череп гієни чи голи він вступив у слонячий послід смерділо менше. Хлопця знудило, та від цього стало ще гірше — рот наповнився гидким смаком.

— Ти живий, — почув він голос Білої Квітки. Дівчина шморгнула носом. — Я думала, що тебе вбили. Тебе кинули сюди, як шматок м’яса.

Пташина Лапа відкрив очі. Він лежав зв’язаний на якомусь дерев’яному помості. Мотузка боляче впивалася в заведене за спину та прив’язане до тулуба зап’ястя правої руки та у зв’язані щиколотки. Культя лишалася вільно, та він нічого не міг нею вдіяти.

— Де ми? — він спробував перевернутись на інший бік, щоби побачити дівчину, та ошелешено завмер поглянувши на савану, що стрімко неслася повз нього. Удалині він побачив стадо антилоп, що розбігалося від гепарда й за мить і стадо, і хижак залишилися позаду. — Що відбувається?

Біла Квітка знову схлипнула.

— Вони кинули нас у свої візки й везуть до Світового Дерева.

— Все плем’я? — Пташина Лапа, спробував сісти.

— Ні, я бачила як вони несли батька та чужинця. Решту вони вбили.

В Пташиної Лапи похололо в середині. Він розвернувся так, що зміг побачити дівчину.

— Ти впевнена?

— Я бачила Орлину Хмару із розсіченим горлом.

— А Чорне Небо?

— Не знаю.

Він підповз до стінки візка та роззирнувся навколо і зрозумів, звідки узявся сморід. Позаду за візком, що стрімко ніс їх через савану тягнувся Про́клятий Шлях.

«Дійсно, смердить як дупа Демона», — подумав Пташина Лапа, а потім пригадав, від кого чув ці слова.

— Ти сказала, що нападники схопили твого батька. Де ж він?

— Вони кинули його в інший візок, — відповіла Біла Квітка. Дівчина теж спробувала підвестись.

— Я захищу тебе, — впевнено промовив хлопець і випростав культю. — Захистив від лева, захищу і від садівників.

— Звідки ти знаєш, що це садівники?

Відповісти він не встиг. Візок спинився й бранці знову попадали.

За мить одна зі стінок візка опустилася й Пташина Лапа побачив чоловіка в зеленому одязі садівників.

— Приїхали недолюди, вистрибуйте!

Слова садівника були водночас знайомі, але незрозумілі. Так само як і слова чужинця зі Світового Дерева. Підійшли ще кілька чоловіків, розв’язали бранцям ноги та натомість зв’язали між собою.

— Води, — попросила Біла Квітка.

Садівники про щось перемовилися між собою, потім один зняв із поясу гарбуз-горлянку та перехилив над обличчям дівчини. Та заходилася жадібно ловити ротом воду.

Пташина Лапа тим часом огледівся. Вони стояли посеред селища. Замість піску під ногами був камінь, будинки стояли щільно, майже один на одному, а навколо всього була натягнута сітка. Колись він уже бачив її з іншого боку. Орлина Хмара показував йому селище садівників здалеку багато років тому.

— Вони не розуміють савану та бояться її, — казав той. — Тому натягнули навколо себе залізну сітку.

Згадавши мисливця, хлопець стиснув зуби.

«Я помщуся вам, — подумав він. Помщуся за нього, помщуся за Чорне Небо…»

І тут він почув голос старого шамана. Того витягли з іншого візка та кинули на землю. У нього не були зв’язані ні руки ні ноги. Очевидно, демонопоклонники не вбачали небезпеки в сліпому. Поряд із Чорним Небом стояв Слонячий Бивень. Велетень був увесь укритий синцями та саднами, ліве око повністю заплило. Садівники витягли з візка чужинця.

 «Ковач», — пригадав Пташина Лапа його ім’я.

Той не втримався на ногах і упав. Садівники розсміялися.

— Будеш пити? Ні?

Перед хлопцем став садівник із водою. Пташина Лапа дуже хотів відмовитись, але не зміг. Так само, як Біла Квітка перед тим, він задер голову. І тут хлопець побачив Світове Дерево. Так зблизька він не бачив його ще ніколи. Навіть коли Орлина Хмара показував йому поселення садівників хлопець не помічав, що Дерево насправді є не суцільним як баобаб чи акація, а радше безлічі травинок. І подекуди крізь нього проглядає небо. А ще воно ширше за все його селище. Колишнє селище.

Пташина Лапа закашлявся коли вода потрапила не в те горло.

— Досить переводити воду на цих недолюдів. — Підійшов садівник із черепом гепарда на грудях. — Ще до заходу сонця вони будуть мертві.

Полонених оточили та повели до Світового Дерева. Ступивши в його тінь, Пташина Лапа спробував відчути благоговіння, але не зміг. У хлопцеві ніби щось зламалось і вигоріло. А потім він побачив, що дерево в середині теж вигоріле, порожнє, як стара гнила колода. Замість деревини там ходили, стояли та сиділи люди. Світло пробивалося крізь чисельні шпаринки тонкими яскравими променями й незважаючи на спеку назовні, тут було прохолодно. Пташина Лапа подивився угору й не побачив над собою стелі — Дерево було геть порожнє, та посічене сонячними променями. Бранців заштовхали, а чужинця, що так і не стояв на ногах, принесли й кинули, у велику клітку обтягнуту такою самою сіткою як і все селище садівників. Перед цим їм розв’язали руки й зараз Пташина Лапа сторожко чекав на те, що станеться далі.

Навколо клітки зібрався величезний натовп садівників. Хлопець із подивом виявив серед них жінок і дітей.  Чомусь він вважав, що всі демонопоклонники мають бути чоловіками. Люди в натовпі щось викрикували. Йому здалося, що прокльони, та розібрати якихось певних слів злопець не міг.

Садівник із черепом гепарда піднявся на приміст і здійняв руки. Галас стих.

— Коли боги створили за власною подобою людей, то побачили, що ті безпутні та ледащі. Тож вони напустили на них диких звірів, щоби люди навчилися боронити себе.

Із жахом Пташина Лапа побачив, як до воріт клітки кілька садівників підтягли двох гієн. Тварин вони тримали на довгих палицях зі шворками, якими вночі ловили хлопцевих співплемінників. Гієни звивалися й гарчали. Біла Квітка скрикнула та сховала обличчя в долонях. Ворота відчинилися й тварин штовхнули в середину. Розлючені та явно голодні вони відразу кинулися на людей. Чорне Небо притисся до клітки затуливши собою дівчину. Слонячий Бивень страшно заревів і кинувся на тварин. Швидким рухом він схопив одну з них за шию, та друга вчепилася йому в зап’ястя. Бризнула кров і натовп схвально завив. Гієна відскочила, та відразу напала знову хапонувши велетня за ногу. Пролунав різкий хруст, коли він зламав першій гієні шию. Друга знову атакувала цілячи цього разу в пах.  І досягла б своєї цілі, але напереріз їй стрибнув Пташина Лапа. Він збив гієну й з нею покотився по землі. Розлючена та оскаженіла та вхопила хлопця за культю. Проте на ній уже давно не росли м’язи й то була лише обтягнута шкірою кістка. Клацнувши кілька раз зубами гієна націлилася на горло хлопця, та тепер на неї обрушився Слонячий Бивень.

Навалившись усім тілом на тварину він притис її до землі. Гієна встигла ще вхопити його за плече, та вже за мить заскавучала від болю й розтисла пащу. Велетень давив, доки вона не перестала скавучати та не здохла. Уся підлога була вкрита кров’ю. Натовп ревів і зовсім не виглядав розчарованим.

Той самий садівник із черепом гепарда знову здійняв руки:

— Та люди підкоривши тварин озлобилися. Підняли вони зброю один на одного й пішов син на батька та брат на брата.

Із цими його словами ворота знову відчинилися й у клітку зайшла два голих по пояс садівники. В руках вони тримали мачете. Не встиг Пташина Лапа опам’ятатися, як один із чоловіків підскочив до нього й замахнувся. Хлопець інстинктивно присів, заплющив очі та підняв культю, однак удару все не було. Пташина Лапа розплющив очі й побачив, що нападник впустив мачете та тримається за горло — Чорне Небо накинув йому на шию свій пасок і зараз з усіх сил тягне на себе. Пташина Лапа схопив зброю і встромив її садівнику в живіт. Той закричав і впав у корчах. Та тієї ж миті страшний удар розвалив череп шамана надвоє. Кров і мізки розлетілися навсібіч. Крик жаху Білої Квітки потонув у реві натовпу. Над тілом Чорного Неба стояв другий садівник тримаючи в одній руці закривавлене мачете, а в іншій голову Слонячого Бивня.

— Сьогодні ми поллємо Світове Дерево кров’ю недолюдів, — проревів він і кинувся до Пташиної Лапи.

Від першого ж удару мачете хлопця вилетіло з руки. Він кинувся в ноги нападнику, та той устиг відскочити й вдарив хлопця ногою в обличчя. Все навколо спалахнуло і все стихло. Пташина Лапа подумав, що втрачає свідомість, та потім почув підвивання садівника, якого раніше поранив у живіт. Ковач, що зміг відповзти до стіни клітки й зараз сидів там направивши якусь палицю на нападника. Хлопець перевів на нього погляд і побачив, що посеред лоба чоловіка зяє маленька кругла дірка, через яку пробивається тонкий промінчик світла.

Рука Ковача безсило впала на землю і з неї викотилося його зброя.

Натовп знову зашумів і садівник з черепом гепарда виголосив:

— І побачили боги, що люди стали занадто жорстокими й покинули їх піднявшись на світове дерево, й полишили їх животіти унизу без благості своєї.

Раптом тріщина пробігла підлогою клітки, підлога розсунилася й усі, хто були в клітці полетіли униз у пітьму.

Пташина Лапа впав на пологий схил і ковзнув по ньому, потім покотився і знову упав. Далеко на горі зникла світла пляма отвору, через який він сюди потрапив.

— Агов! — долинув до нього голос Білої Квітки.

— Хлопче, ти живий? — озвався Ковач.

— Живий, тільки нічого не бачу.

Усе навколо наповнилося тьмяним світлом, що йшло від руки чужинця.

— Здається, мене чимось прохромило, — озвався той.

Пташина Лапа подивився під ноги, уся підлога була встелена кістками. Подекуди серед звірячих черепів виднілися людські. Обережно переступаючи до хлопця підійшла Біла Квітка. Він подивився на Ковача. У того з боку стирчав білий уламок кістки.

— Вони скинули нас у яму, — сказав Пташина Лапа.

— Я знайшов, що шукав, — промовив Ковач.

Світло гойднулось і хлопець подивився туди, куди вказував чоловік.

— Що це?

— Ліфт. Наш квиток нагору.

Пташина Лапа зрозумів лише «нагору».

— Нагору?

— Маєш допомогти мені. Я покажу.

Хлопець із дівчиною витягли з боку чужинця уламок кістки й затягли чоловіка до дивної споруди, на яку той вказав. Ковач стогнав і скрикував, але забороняв спинятися. Опинившись усередині, він зняв амулет, що висів у нього на шиї та дав хлопцю.

— Слухай уважно хлопче та не перебивай. Мені, мабуть, лишилося недовго й ти маєш усе зробити як я скажу.

Пташина Лапа кивнув. Він звик, що так до нього говорив Чорне Небо. А цей чоловік до того ж говорив мовою шаманів. Мовою, яку донедавна він чув лише від учителя.

— Знайди там роз’єм для цього ключа. Таку дірку. Знайшов?

— Знайшов.

— Устав його й поверни за годинниковою стрілкою.

— За чим?

— А, чорт! За сонцем, поверни за сонцем.

Хлопець уставив амулет в отвір і повернув. Під стелею засвітилося червное світло й навколо з’явилися різнокольорові вогники

— Бачиш кнопку з написом «Пуск»? Ти ж, ніби, вмієш читати?

— Що?.. — почав був питати Пташина Лапа та потім прочитав літери на зеленому тлі. — Бачу.

— Тисни.

Пролунало шипіння.

— Клятий мотлох не дає зачинитися дверям, — сказав Ковач. — Мусите прибрати.

Пташина Лапа заходився відкидати кістки від входу споруди. Він саме простягнув руку за черговою кісткою, коли з темряви виринула чорна рука та схопила за зап’ястя. Садівник, із раною в животі, що давно вже мав би померти звалив хлопця на підлогу й почав душити. Пташина Лапа спочатку спробував відірвати від себе руки нападника, потім дотягнувся до людської щелепи, що лежала неподалік і вдарив його по голові. Раз, другий, третій, та той, не звертав уваги, на удари, що разу слабшали. Світло згасло. Та враз хватка садівника ослабла й він завалився на хлопця. Пташина Лапа зміг вдихнути. Над нападником стояла Біла Квітка, а з його спини стричала кістка. Судячи з розміру — чиєсь стегно.

Коли повідкидавши мотлох, Пташина Лапа знову натиск «Пуск», двері зачинилися. Все навколо здригнулося й уся споруда кудись рушила.

— Маємо перейти в ті крісла, — сказав Ковач.

Біла Квітка, допомогла йому та Пташиній Лапі, якого все ще хитало після останньої бійки дістатися туди, куди вказував чужинець.

— Підйом буде тривати два дні. Може три. Не пам’ятаю. Поки будемо розганятися — краще не вставайте. Пізніше зможете роздивитися що тут до чого. Десь має бути запас води.

Споруда на мить спинилась, пролунав тріск і скрегіт тисяч кісток, що ламалися десь поряд, а тоді Пташина Лапа відчув, що вони рухаються вгору.

— Цих мудаків чекає сюрприз, — сказав Ковач. — Так їм і треба. Хотів би я розібратись, у що ви тут вірите, та, мабуть, вже не судилося.

Хлопець побачив у вікно перелякане обличчя одного із садівників, що повільно пропливло донизу.

— Готовий? — чоловік усміхнувся, а тоді застогнав, коли все раптом почало підніматися.

Пташина Лапа відчув як на нього навалилася тяжкість. Не закричав від страху він лише тому, що поряд була Біла Квітка. Вона стисла його руку й хлопець відчув, як це надає йому сил.

Світло за вікном, що пробивалося крізь шпаринки у дереві замерехтіло швидше й хлопця притисло ще сильніше.

— Ми піднімаємося до Короля? — спитала Біла Квітка.

— Так.

— Ми будемо вбивати прислужників Коричневого Демона?

Пташина Лапа кивнув.

Хлопець не помітив як заснув, але коли прокинувся відчуття важкості зникло. За вікном уже не мерехтіло світло, а відкривався неозорий краєвид. Не відразу Пташина Лапа усвідомив, що він землю з величезної висоти. Не було ані дерев, ані людей, ані, навіть слонів. Були зелені, білі та сині плями. Поглянувши угору хлопець побачив лише небо, сонце та Світове Дерево.

— Ми такі маленькі, — промовив він уголос, та ніхто не відповів.

Біла Квітка спала, а Ковач помер.

«Два чи три дні він сказав, — подумав хлопець і повозившись із застібками устав із крісла. — Сподіваюсь, тут таки є вода».

Він знайшов воду й цього було досить. Йому та Білій Квітці вже доводилося голодувати довше ніж три дні. Вони протримаються.

Уночі Пташину Лапу розбудила дівчина. Він ніяк не міг остаточно прокинутися, а вона все трусила та трусила його за плечі.

— Я ніби стала легшою, — схвильовано казала вона. — Що відбувається?

— Це лише невагомість, сонечко, — відповів хлопець спросоння. — Зараз перейдемо до ободу й вона зникне.

Пташина Лапа стрепенувся. Він чув ці слова від когось дуже-дуже давно. Від якоїсь жінки. Хлопець силився пригадати від кого та коли, проте не міг. Він подивився в гору і враз все згадав. На них насувалася станція космічного ліфту «Вернер фон Браун». А далі, ще далі над нею висів корабель, що став прихистком десяткам тисяч людей. Корабель, що так і не вирушив у політ і назавжди залишився прикутим до цієї планети. Корабель поколінь «Сергій Корольов».

— Мама, — прошепотів хлопець. — Я повертаюсь.