Історія про яхту

Сільвіо, літній італійський мільйонер, колишній завзятий гравець та філантроп покалатав віскі в склянці, понюхав і зробив маленький ковток. Він намагався відчути нотки апельсину, фундуку та шоколаду, проте напій лише обпік горло й не приніс бажаної насолоди — сонце пекло занадто сильно, пориви вітру були захолодні, а крики чайок зарізкі.

— Я хочу купити цю яхту, — Сільвіо поклав руку на штурвал із червоного дерева оздоблений латунню та міддю і поглянув на співрозмовника.

Мішель, сорокарічний корсиканець, плейбой і венчурний інвестор усміхнувся у відповідь:

— Збудована в 1928-му, на знаменитих корабельнях Бальєтто, Варацце, Італія.

Трохи подумавши він додав:

— У світі немає нічого подібного до неї.

Сільвіо кивнув. Він знав, що той скаже далі. Саме ці слова Сільвіо говорив йому місяць тому, до того як побитися об заклад і... програти яхту.

— Рідкісніша, ніж просто рідкісна, — вів далі його співрозмовник.

Зробивши ковток віскі та сповна насолодившись смаком, Мішель додав:

— Вона не продається.

Сільвіо зняв темні окуляри в черепаховій із золотом оправі й нагородив друга поглядом, що мав означати: «За кого ти мене маєш?»

— Я не збираюся купувати її за гроші, — сказав він. — Я куплю її за історію.

Мішель задумався. Вдихнув аромат віскі. Зробив невеликий ковток і огледів акуратно складені снасті. Зрештою кивнув.

— За історію? — він простягнув склянку до Сільвіо.

Той злегка торкнувся до неї своєю.

— За історію.

Обоє випили. Мішель відкинувся на спинку стільця та прикрив очі. Сільвіо ж устав, підійшов до фальшборту, сперся на нього й замислився. Потім зробив іще один ковток.

— Я не розповідав цю історію нікому... — промовив він і замовк. Запала тиша. Не дочекавшись реакції друга він продовжив.

— Для мене ця яхта — не просто дорогий човен. Це спогад про те, звідки я.

— З Варацце? — корсиканець розплющив очі та поглянув на Сільвіо.

— Ні.

Мішель запитально підняв брову, але співрозмовник, здавалося, цього не помітив.

— Я народився в маленькому рибальському селі на Сардинії, куди в ті часи, ще не доїхали туристи. Тож єдине, чим займалися місцеві чоловіки — ловили рибу. Матір я не пам'ятаю. Ростив мене батько. Він, як і всі в нашому селі мав невеликий човен. Дерев'яний, з дешевим мотором і парою весел. Удосвіта, щодня, крім неділі, батько складав у нього снасті та вирушав у море в надії на рибу. По суботах — брав мене із собою. Я це ненавидів — човен, рибу, своє село. Я прагнув більшого. Тож закінчивши школу — поїхав у Кальярі. Там я захопився міським життям — дівчата, вино, карти, ставки — сам знаєш, усе що бентежить молодь і примушує кров кипіти. Однак незабаром, програвши що мав, мусив повернутися додому та знову ходити із батьком у море ловити ненависну рибу.

Якось у жовтні в нас видався особливо невдалий день. Ми не наловили риби навіть собі на вечерю, не те, що на продаж. Знову й знову ми закидали сітки, та знову й знову витягали їх пустими. Здавалося, що море спорожніло.

Восени темніє рано, і зрештою, коли сонце торкнулося води ми попрямували додому.

— Maledetti ricchi! — вилаявся батько. — Вже поночі, а вони сигнали не увімкнули. Понакуповували...

Я подивився у напрямку в якому він кивнув і побачив яхту, що погойдувалася на хвилях. Дві щогли, витончений корпус, висока корма — було видно, що це судно високого класу. Та з прибраними вітрилами й вимкненими вогнями воно здавалося покинутим. 

— Може, її з якоря зірвало, і там нікого немає, — з надією сказав я.

За законом, усе знайдене в морі належить тому, хто його знайшов. Тож якщо на борту дійсно нікого немає — ми могли забрати яхту собі. Продати таку красуню й можна надовго забути про бідність. Батько розвернув човен до неї.

Підійшовши до яхти ми побачили, що якір піднято й не вивішено ані кранців, ані трапу.

— Ehila, на борту! — гукнув батько.

Ніхто не озвався.

— Кранців немає, — сказав я.

— Мабуть, у бухті якійсь стали скупатися, пострибали у воду, а піднятися без трапу не змогли. А якір забули кинути, от її і віднесло.

Я кивнув, але подумав: «Хто купається в жовтні?»

Батько спрямував човен до носу судна. Ухопившись за якір я видерся на палубу. Дістав із рундука трап і закріпив його на кормі.

— Подивися чи немає води під пайолами, — порадив батько. — Я сам тут прив'яжу поки.

— Немає, — сказав я, коли він піднявся на борт. — Але в кают-компанії розкидані карти і відкрита пляшка віскі.

— То, мабуть, понапивалися й дійсно пострибали за борт, — відповів він. — Людей шкода, звичайно, але сьогодні ми повернемося додому не з пустими руками.

Я саме перевіряв чи не лишили багатії чогось цінного в каютах, коли батько покликав мене нагору. Я піднявся на палубу та роззирнувся. Уже зовсім стемніло.

— Слухай! — він узяв мене за руку й указав кудись за борт.

Я прислухався. Крім плескіту хвиль було ще щось. Батько кинувся в рубку й за хвилину повернувся з ліхтарем. Засвітивши його, почав водити променем по поверхні води. Спочатку поряд із яхтою, потім усе далі. Ми напружено вдивлялися у світлу пляму.

— Он там, — я щось побачив у воді.

— Людина тоне, — батько тицьнув мені в руки ліхтар. — Світи на нього, поки я не затягну в човен.

Я тримав ліхтар, дивився, як батько гребе до потопаючого і шкодував за яхтою, що вже був вважав нашою. Бо ж тепер у неї був власник — той іnfelice. Я допоміг батькові підняти на борт хлопця. На вигляд йому було років 20, як і мені. Він, увесь побитий із заплилим оком і розсіченою бровою постійно кашляв, спльовуючи воду та бурмотів щось французькою. Удвох ми перенесли його в рубку та поклали на диван.

На животі в хлопця червоніла пляма крові. Батько розірвав на ньому сорочку й ґудзики застрибали по підлозі. Під сорочкою виявився якийсь журнал застромлений за пояс. По ньому теж розходилася темна пляма.

— Пошукай десь аптечку, — сказав батько. Він кинув журнал на підлогу й оглянув рану. — Поріз не глибокий, але треба обробити. Ну, чого став!?

«Хай би той француз крізь землю провалився», — подумав я, але спустився в камбуз і заходився відчиняти численні дверцята та висувати шухляди. Зрештою, таки знайшов червону сумку із зеленим хрестом і схопивши її поспішив сходами нагору. Та яке ж було моє здивування, коли виявилося, що рубка геть порожня! Диван усе ще був мокрий і на підлозі валявся закривавлений журнал, та ні хлопця, ні батька там не було.

— Papà! — покликав я.

Ніхто не озвався.

Не знаючи, що й думати, я кинувся на палубу. Там було так само пусто. Я побіг до корми, де біля трапу лишився прив'язаний човен. Однак ані човна, ані батька, не знайшов. Схопивши ліхтар, я вдивлявся в море і кликав, і кликав, і кликав, але так і не отримав відповіді. Повернувшись у рубку я зіщулився на дивані, заплакав і зрештою заснув.

Першим, що я побачив зранку, був журнал на підлозі. Від одразу нагадав мені нічні події. Я підняв його і знічев'я спробував погортати. Деякі сторінки злиплися від крові та на більшості текст усе одно можна було розібрати. Журнал був французьким, однак заголовок я все ж зрозумів: «100 років ФІФА». А ще там була дата — жовтень 2004-го року. За кілька хвилин я усвідомив, що́ саме тримаю в руках — це був журнал із майбутнього. Він містив результати всіх матчів Чемпіонату Світу та Чемпіонату Європи. Дивлячись на журнал із результатами головних спортивних змагань за наступні 40 років, я розумів, що фактично тримаю в руках гуску, котра нестиме золоті яйця дуже довго.

Я не мав причин повертатися додому. Я не зміг би пояснити, звідки в мене взялася дорога яхта та куди подівся батько. А в історію із мандрівником у часі й сам не повірив би, якби не мав журналу. Тож я вирушив до Палермо. Розпродавши деякі дорогі речі знайдені в каютах зміг якось перебитися та перезимувати. Навесні, коли з'явилися перші туристи — катав їх на яхті. А коли почався Чемпіонат Європи я заклав її. 

Отримані гроші я розділив на кілька частин і відніс до різних букмекерів. Цього разу я грав обережно — тепер мені вже не було куди повертатися. Навмисне зробив кілька програшних ставок — найменше чого я потребував, то це уваги мафії. Тож виграш мій був невеликий — я не розбагатів того літа. 

Виграних грошей саме вистачило щоби викупити яхту та забезпечити собі більш-менш пристойну зимівлю. Весь наступний рік я знову катав туристів. І збирав гроші. А коли прийшов час Чемпіонату Світу — знову заклав яхту, і знову відніс гроші до букмекерів. Але вже не на Сицилії. Цього разу я заробив більше. Ще за кілька років грошей було вже стільки, що я не мав потреби закладати яхту. Ставки росли, виграші теж. Я знав, що у 2004-му вийду на пенсію. Тож мав її собі забезпечити. А ще, я знав, що у 2004-му вперше за 33 роки повернуся додому.

Якщо той хлопець, думав я, повернувся назад, туди звідки прибув, і забрав із собою мого батька, то я маю бути там, щоби зустріти їх. І я був. Я шукав їх у морі, шукав на березі, шукав де тільки можна, та ніде не знайшов. Після цього моє життя змінилося. Не те щоби воно утратило сенс — я все ще отримував задоволення від нього, та тепер я не мав цілі. Я заспокоївся. 

А своїм танцем ти сколихнув щось у мені. Нагадав як це — ризикувати. Як це — програвати. Як це — бути молодим. Ти чесно виграв заклад, але тепер я хочу цю яхту назад, бо саме вона нагадувала мені про мою ціль усі ці роки.

Сільвіо зробив ковток віскі та в очікуванні подивився на Мішеля, ніби питаючи: «Чи варта ця історія яхти?». Однак той, сидів спершись ліктями на коліна, катав між долонями склянку з віскі й, здавалося, думав про щось своє.

— Кажеш, що шукав їх 2004-го, — зрештою сказав він. — Але ж вони могли повернутися й іншого року.

Сільвіо запитально поглянув на Мішеля не розуміючи, куди той хилить.

— Скажімо, хлопець прибув насправді з 2005-го. І припустімо, він грав на яхті в карти з якимось корсиканським мафіозі та мав дурість виграти її. Можливо, мафіозі вирішив, що простіше позбутися тіла у відкритому морі, ніж віддавати яхту. Тож хлопця штрикнули ножем і викинули за борт. Але Провидіння, чи Бог, якщо хочеш, зглянулися над malheureux. І перенесли в 1971-й рік. Разом із яхтою. Але без корсиканців.

Мішель залпом допив віскі, налив ще й продовжив:

— І там його витяг із води італієць-рибалка. А тоді Провидіння, чи Бог, перенесли його назад, однак не у 2005-й, а в 1985-й, у рік його народження. Уже без яхти, але з італійцем-рибалкою. Давши, в такий спосіб знак, що хлопець може почати все з початку. Але тепер у нього буде батько. Батько, якого не було раніше. Батько, який навчить заробляти не грою, а працею. Батько, який навчить бути достойною людиною. А ще в нього будуть знання про головні події наступних двадцяти років. А такі знання — сам знаєш — це гуска, що несе золоті яйця.

Мішель, подивився на Сільвіо й піднявши склянку сказав:

— За історію. У якій кожен отримав те, чого потребував.

— Розкажи мені про тата, — надтріснутим голосом відгукнувся Сільвіо.