Вітер

Вона повільно приходить до тями. Спогади зринають звідкись із глибин свідомості ніби бульбашки газу й лопають перш ніж вдається пов'язати їх між собою. Вони подібні радше картинам чи відчуттям, ніж думкам та спогадам.

Її звуть Настя. Вона йде ґратчастою палубою. Тримає маму за руку. Тіло важить більше, ніж зазвичай, та жалітися не можна. Їй із усіх сил хочеться бути хорошою дівчинкою. «Мама Оксана, — думає вона. — Я хороша дівчинка. Не віддавай мене, будь ласка».

Вони минають одні двері, другі, треті. Тіло стає дедалі легшим, аж поки взагалі не втрачає вагу. Мама Оксана вмикає магніти на взутті й далі просто тягне її за собою. Настя любить невагомість. Вдома, на «Цикаді», невагомість означала дрейф. Під час дрейфу вахту несли тільки шкіпери та старші механіки. Решта сім'ї збиралася разом у кают-компанії — всі її тата, мами, сестри та брати. Це був час перепочинку і спілкування, час ігор і веселощів.

Невагомість зникає. Настя знову може йти сама. Та незабаром вони зупиняються. «Оксана оф Раджа фром Цикада», — говорить мама. Маленька дівчинка не знала, що означали ці слова. Та зараз вона вже не та маленька дівчинка. Вона бульбашка спогаду дорослої жінки. І ця жінка розуміє – мама Оксана народилася на кораблі «Раджа», а живе на кораблі «Цикада».

Ще в дівчинки є тато Едвін оф Клеймор. Він — старший механік Цикади. Тато Едвін зробив їй особливе ліжко для захисту від перевантажень. Він кращий за всіх інших її тат. І ще є мама Рита — вона штурман Цикади. Вона краща за всіх інших мам і точно краща за маму Оксану. Проте в бульбашках спогадів немає жодної іншої інформації про маму Риту. Настя не пам'ятає її рук, не пам'ятає її обличчя та голосу… Хоча ні. Є маленька бульбашка зі солоним смаком сліз. Колись мама Рита притискала Настю до себе та плакала. Було це в той день, коли мама Оксана забрала її із собою на станцію, чи раніше — Настя не пам'ятає.

Зринає інша бульбашка. Настя серед дітей. Усі вони лисі та з татуюванням на голові. Вони — псовані. Народжені без генетичних модифікацій. Багато хто, не всі, але більшість, мають проблеми зі здоров'ям. Хтось — серйозні, такі як у неї. Хтось — легкі. Дехто не має жодних. Однак закон невблаганний — якщо геном не було переглянуто та схвалено до народження дитини — вона є «псована». Її має бути передано в органи опіки. Немає чого витрачати дефіцитні ресурси на таких дітей. Найкраще, на що вони можуть розраховувати — це стати помічником молодшого механіка чи швартовим у доках. Робота — принеси-подай і не вимагає жодної кваліфікації. Декому, хто має талант чи красу, можливо, пощастить стати розвагою «чистих». Одиницям — вундеркіндам, можливо, випаде роль помічника аналітика. Та жодному з них не варто розраховувати на подовження життя. Їхня доля — згинути за кількадесят років не залишивши по собі жодного сліду.

У новій бульбашці спогадів Настя притискається обличчям до ілюмінатора та спостерігає як кілька кораблів огинають барабан станції щоби вирушити до планет та астероїдів. Їй нема чого й думати коли-небудь ступити на палубу корабля. Ніколи не додати до свого імені жаданого «фром». Одне невелике пошкодження ДНК, одна помилка — і її кістки стали занадто крихкими, щоби витримувати перевантаження прискорення. Поки вона була маленькою, кістки були м'якшими. А ще в неї була спеціальна люлька. Один із тат зробив її. Доросла Настя вже забула його ім'я, та все ще пам'ятає ту вдячність і любов, що відчувала до нього.

Ще однин спогад. Настя в робочому комбінезоні швартового проходить повз натовп.

— Вони звуть вас псованими та думають, що знають вас. Я кажу, що вони вас не знають!

Чоловік майже кричить. Він чистий, та половина його голови лиса. Це знак підтримки сиріт — псованих — від яких відмовилися сім'ї та кораблі.

— Вони називають себе чистими та гадають, що кращі за вас. Я кажу вам, що це неправда! Правда в тому, що ви — звичайні люди і вони — звичайні люди! Немає «чистих» чи «псованих», всі люди — однакові!

«Скажи це моїм кісткам», — думає Настя й уже хоче піти далі, проте чоловік починає говорити, про рівні права та можливості для всіх і вона зупиняється. Думає, що́ віддала би за один єдиний політ. За одненький політ. Навколо станції, повз астероїди, повз планети й далі до зірок… Бульбашка лопає.

В іншій вона зі злістю зриває із себе шолом. Тренажер сховано між зовнішньою стіною барабану станції та якимось складом. Цей простір мав би бути заповнений свинцем для захисту від космічної радіації. Проте Спротив облаштував тут криївку для підготовки пілотів. Тепер її називають Ека — чиста. Вона вірить, що її доля — виняткова — стати тим вітром, що здує пихатих чистих та надме сонячний парус щоби нести людство до нових зірок. Там не буде псованих. Там усі будуть рівні. Там кожен буде цінним. Зараз її цінність полягає в тому щоби вкрасти корабель, розігнати його та покласти на визначену орбіту до того, як перевантаження зламає їй ребра та їхніми уламками прохромить легені. Вона, напевне, буде вже мертва коли корабель зіштовхнеться зі станцією космічного ліфта. Однак Ека помре, знаючи, що несе подих нового життя. І вона знає, що останніми її словами будуть «Ека оф Цикада фром Вітер». Вона надягає шолом і знову запускає симуляцію.

Зрештою бульбашки закінчуються. Та її все ще оточує пітьма. Пітьма й тиша.

«Я вижила? — думає Ека. — Це смерть? Я зробила роботу?»

— Ти вижила, — чує вона голос. Дивний голос. — Це не смерть. Ти зробила роботу.

«Хто це? — думає Ека. — Де я?»

— Тебе збили, — долинає до неї. — Корабель розвалився. Вантаж вольфраму та літію досяг цілі, а тебе відкинуло в космос. Ми підібрали тебе, бо кожен має цінність.

«Я цінна», — думає Ека. Вона хоче заплакати, та сліз немає. Здається, очей теж немає.

— Ти довго спала, а зараз прокидаєшся. Ми дали тобі нове тіло, Еко. Тепер ти маєш навчитися ним користуватися.

«Що, нове тіло? Сильне? З міцними кістками?»

— Сильне нове тіло. Я почну вмикати системи одну за одною. Не лякайся. Буде важко, та я вірю, що ти впораєшся.

«Я впораюсь. Я Ека оф Цикада фром Вітер».

— Ні. Тепер ти Ека Вітер. Даю доступ до маневрових двигунів…