З Новим Роком!

— Так, що там за списком?

— Сік!

— Олія, яйця, шинка, горошок...

— Хоцу соку!

— Ну, блін, ти не погрупувала за відділами?

— Мені так зручніше.

— Ми тут дві години туди-сюди штовхатися будемо.

— Хоцу cоколадку.

— Зате нічого не забудемо. Візьмемо шоколад в останню чергу, бо малий почне його прямо тут їсти.

— А сік?

— Сік обов'язково візьмемо. Трошки пізніше.

— А пециво?

— І печиво візьмемо.

— Дивись, акція на ром.

— Не люблю Бакарді.

— На твого Кракена акцій не буває.

— Може, на Капітана Моргана є.

— Алкоголь наприкінці списку.

— Воняє.

— Боїшся, що теж почну прямо тут?

— Та ні, спочатку все за рецептами позаписувала.

— Давай спочатку алкоголь візьмемо. Поскладаємо на дно.

— Чуєш, це димом смердить?

— Та ні, то, мабуть, тут підлогу чимось дуже хімічним помили.

— Дійсно, ніби горить щось.

— Якби горіло, то вже кіпіш підняли би.

— Та ні, справді. Глянь угору. То дим?

— У дяді кйов.

— На дим сигналізація спрацювала би.

— Якщо справна.

— Персонал оголосив би. Не переймайся.

— Слухай, давай на стоянці почекаємо.

— І в тьоті кйов.

— Куди вони біжать?

— Дядя упав.

— О ні! Що він?..

— Біжімо!

— Ти бачив це?

— До мами на йуці!

— Візьми-но малого…

— Нащо тобі швабра?

— Бо, ножі, бляха, в пластику!

— Не лайся при… А нащо ніж?!

— Він вкусив її. Відірвав їй, нахрін, щоку!

— Не…

— Куди тато побіг?

— Тато зараз повернеться. Тато зараз буде тут…

— У тата кйов? Тату болить?

— Що з тобою?

— То не моя. Ходімо швидше!

— Куди? Що відбувається?

— Хрінь відбувається!

— Це ж для персоналу.

— Привали чимось ті двері, я перевірю інші.

— Чим?

— Не знаю! Стола посунь, бляха!

— Не кричи на мене!

— Пробач, це все просто якась хрінь.

— Со таке «хйінь»?

— Це таке погане слово…

— Це, бляха, те що робиться навколо.

— А cо таке «бйяха»?

— Це…

— Тс-с. Хтось іде.

— Вікно над дверима. Визирни.

— Потримай стіл.

— Пішов?

— Так.

— Що відбувається? Хто то був?

— Вони ніби показилися всі. В неї пів щоки не було.

— Що ти таке кажеш? Та хто то був?

— Вона була вся в крові.

— Та хто?!

— Не кричи. Вони почують. Вони прийдуть по нас.

— Я знайсов соколадку.

— Це, бл… Це кляті зомбі.

— Хто?

— Зомбі. В неї пів щоки не було, а вона йшла собі…

— Зомбі? Як у фільмах?

— Так.

— Але як?

— А я звідки знаю? Може, коронавірус мутував. Доносилися, блін, маски на підборіддях.

— Дивіться, пійат. Пляска з пійатом, як удома.

— О, доречно. Дай татові пляшку.

— Дай і мені випити. Це просто якась херня.

— А «хейня» — це «хйінь»?

— «Херня» — це значно гірше, ніж «хрінь».

— Як «бйяха»?

— Як «бляха».

— Там є двері на пожежні сходи. Можемо спробувати вийти ними.

— Там є сокира або щось таке?

— Чи не ти питала мене «нащо ніж»?

— Є ножиці. Якщо їх устромити зомбі в голову…

— Гадаєш буде просто, як у фільмах?

— Гадаю, це краще, ніж пластикова швабра.

— Згода. Бери малого та ходімо.

— Дай я ще ковтну.

— Пляшку теж візьмемо. Може знадобитися.

— Ходи до мами на руці.

— Хоцу до тата.

— Тато зайнятий.

— Відчиняй обережно.

— Ніби нікого. Тепер тихо.

— Ти пам’ятаєш, де поставив машину.

— Онде вона.

— Відчини нам двері.

— Ялинка впала. Новий йік настане без ялинки?

— Сподіваюся. Хай би цей 2020-ий уже швидше закінчився.