Няня

— Хто там? — з-за дверей долинає старечий жіночий голос.

— Це кур’єр із центру соціального забезпечення, — відповідаю я. — У мене доставка продуктів для Калуш Юлії Олексіївни.

— Шо за доставка?

— Через карантин усе зачинено, тому ми доставляємо продукти пенсіонерам.

— Я нічого не заказувала, — бабуся за дверима роздратована.

— Це безоплатна допомога. У мене тут ковбаса, гречка, чай, — відказую я, а сам думаю: «А ще мотузка та кляп».

Двері відчиняються.

— Заходь, синку, — вже приязніше говорить бабуся.

Я заходжу. Бабці за 80, вона спирається на ковіньку.

— Ось, — кажу я та показую два великі пакети. — Занести на кухню чи тут лишити?

— Занось, синку, занось, не стій у порозі, — вона порпається в шафі перекладаючи якийсь мотлох. — А я оце й не знала, як мені бути. На вулицю, кажуть, не можна виходити через вірус отой китайський. А в мене навіть і маски немає. Тієї пенсії, шо платять і на їжу ледь вистачає, а ще й маски купувать нада. В тебе, бачу, все є — і маска, і перчатки...

«Ага, — думаю я, вдягаючи бахіли. — Розкажи комусь іншому, стара скнаро. Я точно знаю, що гроші в тебе є. Десь під матрацом, мабуть, ховаєш».

— Куди? — піднімаю кульки́.

Бабця помахом голови вказує напрямок. Щойно я переступаю поріг кухні як мене по потилиці б’є щось важке. Я точуся вперед, випускаю пакети з рук та падаю на коліна. Пірнаю вперед і отримую другий удар по спині. Підхоплююся на ноги та розвертаюся.

— Ти думав, я тебе не пізнаю, Юрчику? — Юлія Алєксєєвна тримає в руках молоток. — Думав, що я вже не чекала, що хтось із вас прийде? Я твій голос харашо помню, і шрам отой твій на брові помню.

Я мацаю потилицю. Крові немає. Показую чисту долоню:

— Сили вже не ті?

— На такого сцикуна, як ти, мені сил ще хватить, — вона піднімає руку з молотком, та я замість того щоб ухилятися роблю два кроки вперед і б’ю її в лице. Раз! Другий! Третій!

Юлія Алєксєєвна падає. Приходить до тями вона вже лежачі на дивані, зв’язана і з кляпом у роті. Я саме спрямовую настільну лампу на старе обличчя, коли Юлія Алєксєєвна піднімає голову. Вона мружиться намагаючись розгледіти мене в тіні.

— Мені від вас потрібні імена клієнтів, — мій голос тримтить. — І скажіть, де Аня.

Її очі сміються. Понад усе на світі я хочу вбити її. Вбити та вирвати її кляті очі. Стерти її кляту посмішку з її клятого обличчя. Спалити її кляте тіло та знищити всі кляті спогади про Юлію Алєксєєвну, нянєчку сиротинця «Сонечко».

Проте зовні я лишаюся спокійним. «Твій біль їх заводить. Вони хочуть бачити твої страждання, вони хочуть сліз і крові. Якщо ти не відчуваєш болю, якщо вони не бачать твого страху та сліз, ти стаєш їм нецікавим». Цього нас навчила Аня. Ці слова я повторював собі в найтемніші ночі. Ці слова я повторюю собі зараз.

Навряд чи Аня ще жива. Тієї ночі вона пожертвувала собою, щоби ми зі Стасом і Машею змогли втекти. Напевне її вже давно вбили. Як вона могла пережити ці 12 років? Однак ми мали спробувати. Якщо не відшукати Аню, то помститися всім клієнтам Юлії Алєксєвни та їй самій.

— Що ж, — кажу я. — Почнімо.

І ступаю у світло.